|  | 

Скарбниця філолога РОМАН “ПАРМСЬКИИ МОНАСТИР”

Фредерік Стендаль 1783 – 1842

Скарбниця філолога

РОМАН “ПАРМСЬКИИ МОНАСТИР”

“Пармський монастир” був написаний надзвичайно швидко – за п’ятдесят два дні наприкінці 1839 р. На батьківщині автора цей роман має репутацію найпоетичнішого його твору. Чи не найвідоміший учений – стендалезнавець А. Мартіно у статті “Поезія Стендаля” показав, що поезія проймає всю творчість письменника й найяскравіше втілюється в “Пармському монастирі”. Дослідники констатують, що цей роман має два основних аспекти – поетичний і політично-побутовий, але визначальним вважають перший з них.

Крім того, художня стратегія твору полягає у зниженні політично-побутового аспекту й піднесенні аспекту поетичного.

Стендаль зазначав, що роман створювався ним у стані самозаглиблення, коли його ніщо не відволікало і він, не забуваючи й про аналіз політичного життя та боротьби в Пармському князівстві, марив про світ і людей, сильних і цілісних, котрі, підносячись над жалюгідною колотнечею придворних і міщан, живуть палкими пристрастями й прекрасними почуттями. Це був романтичний ідеал Стендаля на “ренесансний” взірець.

Подробиці. Історія створення роману “Пармський монастир” допомагає глибше осягнути сам твір. У 30-х роках, навідуючись до Рима, Стендаль збирав італійські рукописні хроніки XVI-XVIII ст. і переробляв їх на повісті й новели. Серед інших до рук йому потрапила й невелика, на кілька сторінок, хроніка “Походження злету родини Фарнезе”, яка привернула увагу письменника розповіддю про пригоди бурхливої молодості Алесандро Фарнезе, майбутнього папи Павла III (1534-1549). Спочатку Стендаль мав намір переробити цю хроніку на повість, але згодом вирішив написати на її сюжет роман.

Коли роботу довелося припинити на два місяці, задум твору знову змінився: його дію було перенесено в XIX ст., Алесандро Фарнезе перетворився на Фабріціо дель Донго, з’явилися також Пармське князівство і фортеця, перенесена письменником у Парму із сусідньої Модени. Одне слово, з’явився роман “Пармський монастир”, який, однак, зберіг деякі сюжетні мотиви повісті з часів Ренесансу: кохання героя, його ув’язнення і сенсаційна втеча з фортеці. Однак усе це в романі Стендаля набагато глибше й складніше. Зміна часу дії аж ніяк не була механічною акцією, багато в ньому залишилося від епохи Ренесансу: у сюжеті, у колориті багатьох сцен, у характерах героїв, у їхньому духовному складі й, нарешті, у їхніх портретних характеристиках.

За свідченням автора та прямими посиланнями й натяками в тексті, портрети головних героїв якщо не “списувалися”, то навіювалися творами видатних живописців італійського Відродження: Джина Сансеверіна нагадує полотна Леонардо да Вінчі, Клелія – Гвідо Рені, а Фабріціо – Корреджо, одного з улюблених митців Стендаля.

У “Пармському монастирі” маємо накладання одного часу на інший, унаслідок чого їхні контури розпливаються. У результаті виникає нечіткий, двоїстий образ Італії, у якому поєднуються сучасне й минуле. Ми в Італії часів Священного союзу, але тут кохають і ревнують, плетуть інтриги й убивають, нарешті, правлять так само, як і за часів Ренесансу.

Тут здійснюється “жіноча вендета” – помста Джини князю Ранунціо, дуже схожа на ті, про які читаємо в давніх хроніках і новелах. Словом, у “Пармському монастирі” втілюється стендалівський “міф Італії”, у якому поєднуються та Італія, яку він знав, і та, що була створена його інтуїцією, яку він вигадував і вимарював протягом життя, починаючи з дитячих літ, коли слухав про цю країну захоплюючі розповіді матері, в жилах котрої, за словами письменника, “текла італійська кров”.

Роман розпочинається розгорнутою картиною піднесення й ентузіазму, викликаних вступом французьких республіканських військ в Італію 1796 р. Ця фреска, безпосередньо не пов’язана з головним героєм і його сюжетною лінією, допомагає багато дечого в них прояснити. Безперечно, Фабріціо був далекий від політики, більше того, він стає цілковито аполітичною людиною, але ж буремні історичні епохи формують не лише громадсько-політичних діячів і революціонерів – вони породжують також романтиків-ентузіастів, яким є герой роману. Атмосфера епохи, а також вплив тітоньки Джини, дружини республіканського генерала П’єтранери, визначають виховання Фабріціо, який стає палким прихильником Наполеона, ототожнивши його з республікою.

Коли ж навесні 1815 р. шістнадцятилітній герой дізнається, що його кумир утік з острова Ельба і розпочав похід на Париж, він дістається до Франції й бере участь у битві під Ватерлоо.

Nota dene. У романі з’являються знамениті розділи, у яких дається принципово нове змалювання війни. Прочитавши ці розділи в одній з паризьких газет, Бальзак написав авторові лист, у якому повідомив, що абсолютно захоплений “цим чудовим і правдивим описом” і “впав у гріх заздрості”. Згодом Л. Толстой скаже, що ці розділи мали для нього особливе значення під час створення “Війни і миру”: “Я більше, ніж будь-кому, зобов’язаний Стендалю.

Він навчив мене розуміти війну. Перечитайте в “Chartreuse de Parme” розповідь про битву під Ватерлоо. Хто до нього описав війну такою, якою вона є насправді? Пам’ятаєте Фабріціо, який переїжджає поле битви і “нічого” не розуміє…” .

Справді, Стендаль здійснив радикальний переворот у літературній баталістиці: війна в його романі зображена не з високої і узагальнюючої “генеральської” точки зору, а такою, як її сприймає рядовий учасник, – хаотичне нагромадження епізодів, у яких він не знаходить ніякого сенсу. Для такого змалювання війни письменникові став у пригоді досвід участі в багатьох наполеонівських кампаніях.

Щодо Фабріціо, то ні прикрощі у Франції, де його заарештували й кинули до в’язниці як австрійського шпигуна, ні битва під Ватерлоо суттєво не вплинули на його характер і не розвіяли його романтичний ентузіазм. Найсерйозніші випробування чекали на героя вдома. І річ не лише в тім, що на батьківщині йому тривалий час довелося переховуватися від поліції та її добровільних помічників, включаючи й батька, маркіза дель Донго. Найтяжчою для Фабріціо виявилася та мертвотна атмосфера Реставрації, в її італійському варіанті, яка облягла його на батьківщині.

Герой не стає в політичну опозицію до режиму, не прилучається до карбонаріїв, але в умовах режиму Реставрації, що в роздробленій Італії перетворювався на дрібну деспотію, немає місця і таким людям, як він, – людям з вільною душею і багатою уявою, з палкими почуттями і прагненням щастя. Фабріціо було втягнуто в придворні політичні інтриги й жорстоку боротьбу за владу, яка забезпечувалася впливом на князя. І сам князь, щоб зламати горду й незалежну герцогиню Сансеверіну, наказує кинути Фабріціо до в’язниці, де над ним невідступно нависає загроза вбивства.

У заключній частині роман знову входить в основне своє річище. Фабріціо замкнено в тюремній камері, вигадливо облаштованій комендантом, генералом Конті, й “поетично” названій ним “Сліпою покорою”. Джина Сансеверіна й граф Моска вступають у відчайдушну боротьбу за героя, і в її перипетіях продовжується друга тематична лінія роману.

Сам же Фабріціо, зустрівши Клелію, дочку коменданта, входить у фортецю, ніби в казковий замок. Силою почуття, що спалахнуло відразу (подібне відбулося з Ромео, коли він зустрів Джульєтту; загалом у цій частині твір набуває виразно ренесансного колориту), ув’язнення перетворюється для нього “в чудове життя, в єдину можливість щастя” – бути поряд із Клелією, щодня її бачити, хоч і крізь грати, і від цього щастя він не бажає відмовитися навіть заради збереження життя. Парадоксально, але у в’язниці герой знаходить те, що вважає найціннішим, – любов і щастя, а відтак нехтує тим, що його оточує і загрожує йому смертю.

Після сенсаційної втечі з фортеці й смерті Ранунціо Ернесто IV Фабріціо був “реабілітований” наступником князя і отримав високий сан пармського архієпископа. Однак Клелія для нього була втрачена: її змусили вийти заміж за маркіза Крешенці. Тепер єдиний сенс свого життя герой вбачає в поверненні втраченого щастя, але на заваді йому стає обітниця, яку Клелія в критичну хвилину дала Мадонні, – ніколи більше не бачити коханого. Щоправда, вихід із цієї ситуації було знайдено, і, як зауважує Стендаль, цілком італійський – побачення закоханих відбувалися лише в темряві. Однак настає кінець і цьому щастю.

Клелія помирає, а глибока любов і віра утримують Фабріціо від самогубства: “він сподівався зустрітися з Клелією в кращому світі, але усвідомлював, що заради цього немало треба спокутувати”. Герой постригається в ченці в пармській чартозі – домініканському монастирі з особливо суворим статутом (ченці там повинні були дати обітницю мовчання), де за рік помирає. Назва цього монастиря була винесена автором у заголовок роману (в оригіналі він так і називається – “La chartreuse de Parme”) і набула узагальнюючого символічного змісту.

Роман “Пармський монастир” не мав успіху в сучасників. Щоправда, цей твір оцінив Бальзак у відомому “Листі до Бейля”, але на той час Стендаль уже втратив надію на широке визнання й вирішив, за його словами, “працювати для XX століття”. Митець напророкував собі, що читати його твори почнуть наприкінці XIX ст., а відомим письменником він стане в 1935 р. Цікаво, що це пророцтво збулося напрочуд точно: справді, Стендаля “відкрили” в останній третині XIX ст., а всесвітньо відомим письменником, класиком французької і світової літератур він став уже в XX ст. В Україні у XIX ст. творчість Стендаля залишалася невідомою і знайомство з нею припало на час загального визнання письменника.

Українською мовою перекладено романи “Червоне і чорне”, “Пармський монастир”, а також збірку “Італійські повісті”.

Кадр з кінострічки “Пармський монастир” (режисер Крістіан-Жак, 1948 р.)


Твір на тему: Скарбниця філолога РОМАН “ПАРМСЬКИИ МОНАСТИР”




Скарбниця філолога РОМАН “ПАРМСЬКИИ МОНАСТИР”
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email