Скорочено “Блакитна дитина” Дімарова

Якщо мій син приносить погану оцінку зі школи, дружина трагедійно запитує в нього, що він там знову накоїв. Хлопчик розповідає, як вони бавилися, катаючись один на одному й наїхали на вчительку, яка злякалася й побігла. Я суворо кажу, що так робити не можна. Бабуся починає хвалити свого сина, який завжди добре поводився й одержував хороші оцінки в школі. Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою.

А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір’я було б у моїх жменях. Батько згадує своє дитинство.

У дядька Матвія був найвищий пліт, найзліший собака і найсмачніші яблука в садку. В однокласницю Олю з чудернацьким прізвищем Чровжова були закохані всі хлопці, серед них і я. Вона раптом заявила, що хоче яблук, і я, віддавши другові книжки й картуз, поліз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотів злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний і злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, він люто загавкав, і прибіг дядько Матвій. Усі однокласники розбіглися, а я заліз на найвищу гілку й разом з нею звалився на Полкана.

Дядько Матвій досхочу почастував мене кропивою, і я цілий день “вимокав” у ставку. Я довго сердився на зрадницю Олю, яка з байдужим поглядом пішла тоді від садка. Оля ж не могла втратити одного із своїх вірних васалів, тому стала закидати ласкавенький гачечок прихильності то з одного, то з іншого боку.

Оля подружилася з Сонькою з нашої компанії, і я туди не міг поткнутися, відчував себе самотнім і нещасним. А тут ще захопився “Тарасом Бульбою” М. Гоголя. Читав навіть на уроці.

За це учитель математики Павло Степанович поставив мені “незадовільно”.

Я уявив себе запорожцем на баскому коні, зі зброєю. Як я приїжджаю до школи, всі вчителі переді мною навшпиньки, а учні дивляться із заздрістю. Оля просить її простити, а я, байдужий і гордий, не вибачаю і їду.

Син лісника Василь Кологойда вчився разом зі мною. У них удома було багато звірів – лисиця, вовченя, заєць, їжак і вуж Микитка, який відгукувався на своє ім’я. Якось Василь приніс вужа у пазусі, вчителька поцікавилася, що там у нього.

Хлопець сказав: “Микитка”, – а той і визирнув.

Ніколи ми не думали, що жінки можуть так верещати. А то ще Василь брав до рота жабенят і лякав цим дівчат. Мій друг Ванько спитав, чи зможу так. Я хвалькувато сказав, що раз плюнути.

Наступного дня Ванько всім похвалився, що я теж можу брати до рота жаб.

Довелося мені тренуватися на пуголовках, хоч і противно було. Наступного дня ми вишикувалися біля шкільних воріт, очікуючи дівчат, щоб показати їм наше вміння. Ось і Оля. Я беру до рота жабеня.

Раптом підходить завуч, вітається до всіх, а я тільки очі вирячую. Питає, чому не відповідаю. Язик мій не витримує, розпрямляється, і я ковтаю жабеня.

На кілька днів стаю героєм усієї школи. А ночами інколи прокидаюся й прислухаюся: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?

Дорослих не чіпали собаки, барани, коні. Варто ж мені було з’явитися на вулиці, як скаженів найсмирніший пес, зривався з ланцюга і гнався за мною.

У нас була молода й красива вчителька Галина Іванівна. Ми так хотіли звернути її увагу на себе, хотіли стати дорослими, щоб запросити в кіно й сидіти поруч із нею!

З усіх учителів ми найбільше боялися завуча Павла Степановича, який викладав у нас алгебру. Коли він ішов подвір’ям, то вгамовувалися найбільші забіяки. Найтяжчою карою у нас вважалося, коли викликали до нього в кабінет.

Він ніби не помічав учня, а той не знав, де подітися із сорому. Ніколи не кричав, не лаяв, але кожен порушник почував себе від того ще гірше.

Я не зрозумів алгебри, не уявляв, як можна додавати чи множити не цифри, а букви. Одного разу за невиконане домашнє завдання Павло Степанович наказав мені зайти до нього. Я боявся, але завуч, на диво, був привітний, сказав, що він теж колись не розумів алгебри.

Пояснив ще раз докладно матеріал, і мені все стало ясно.