|  | 

Скорочено “Мишка” Лепкого

Була собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик. В самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але безпечне. Ніхто з людей не заглядав туди.

О, люди, – це дуже цікаві сотворіння! Мишка боялася людей. Коли на хаті не видно було ані одного чобота, висувала головку, зиркала направо й наліво, і скоренько, ренько, як шнурочок, пересувалася попід стіну і двері.

Шу-усть! – і вже на подвір’ї. Там не боялася нікого. Ні пишно вбраного когута, що ходив, мов жандар, ні круторогого вола, що лежав біля стайні, мов гора, і румигав, ні господині, що на ціле село тарахкотіла терлицею, а язиком ще голосніше, ніж терлицею, – нікого! Бігла на поле.

Там стрічалася з своїми сестрами, із міста. Ці були дуже бідні: худі, голодні, миршаві.

Розказували, що тепер у них в городі страх погані часи. Люди не мають що їсти, а про миші, то вже і не згадуй. Ніде ні крушннки хліба, ні одної крупинки, нічого. А наша мишка на те до них: “У моїх господарів не те. Єсть чим поживитися.

Коли я й вибігаю в поле, то це не з голоду, а так із привички, щоб подивитися на світ, бо у норі скучно. Все з тими дітьми, та й з тими дітьми. Такі вам неслухняні, пищать, а на мені шкура терпне, щоб господар не вчув.

О, мій господар дуже страшний. Його всі бояться. Колись тут двох кабанів забив.

Такі здорові кабани, а він їх порізав. Сало повісив у димарі, коптить. А м’ясо їдять. Добре їдять.

Вночі приходять якісь чужі люди, і він їм продає. За гарні гроші. Гроші ховає у ящик під ліжком, недалеко від моєї нори. Іноді, як ціле село спить, перед хату заїжджає візок. Злазить двоє людей і з хати виносять м’ясо, масло, яйця, крупу і сало. Таке чутке сало, що аж в носі вертить. ” “Не говори, сестричко! – перебивають городські мишки. – Не говори, бо нам млісно стає.

Ми вже й забули, як сало виглядає”.

Мишці жаль голодних городянок, вона важко зітхає і говорить дальше: “А коли вже добре навантажить візок, то господар випроваджає його полевою доріжкою під ліс, а сам вертає в хату. Тиче жінці гроші під ніс і каже: “Що, гарно пахнуть? Х-ха-ха! От бачиш, і війна на щось придасться. Перше ми за рік не заробили стільки, що тепер за місяць.

Розбагатіємо”. І ховає гроші у ящик під ліжко. В цьому ящику стояли колись гранати, а тепер гроші. Ще трохи і ящик цей тяжко буде замкнути, так їх багато”. “А господиня?” – питають цікаві мишки. “Господиня ходить тепер, як паня. Які у неї сорочки, які кружева – пфу! Пахучим милом вимивається”.

Городські миші вірити не хочуть. “Пахучим милом вимивається, а наша вмивається слізьми. ” Наговорившися доволі, мишка вертає домів. Перетиснеться крізь двері, як тінь майне попід стіну і шу-сть! до нори. Тільки хвостик іноді визирає. Але й хвостика ніхто не бачить, бо де там тепер людям заглядати під ліжко. їм не до того. Раз якось вертає наша мишка і чує – в хаті чужим духом пахне.

Знялася на задні лапки – заглядає. Перше побачила великі черевики на деревляних підошвах, а там обшарпана спідниця, а вище полатана сорочка, а ще вище обличчя, худе, худе, лиш шкура та кості, лиш ці червоні, заплакані очі. “Це одна з тих із міста, – погадала собі мишка. – Вони приходять без нічого і відходять з нічим. Побачимо”.

А жінка говорила, мовби за трумною ішла: “Змилосердіться, господине, дивіть! Ніг собі в цих проклятих колодках не чую. У мене хора дитина, як мені без молока вертати? Най би хоч перед смертю напилося.

Совісті нема на тую муку дивитися. Я ж – мати. Я вам цього, спасителько моя, во віки не забуду.

Я вам гроші в суботу принесу, так мені Боже дай спокійно сконати, що принесу. ” А господиня: “Мої корови тільки молока дають, що кіт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Прийдіть, як отеляться. Тепер ми самі не маємо що пити.

Спитайте в наших сусідів. Може продадуть; вони на гроші ласі і рідного батька продали б, а в нас нема що продавати, хоч і хотіли б”.




Скорочено “Мишка” Лепкого
Обратная связь: Email