Скорочено “Урок німецької” Ленца

Зіггі Йепсен, укладений гамбурзької колонії для неповнолітніх, отримує штрафний урок німецької за незданому твір на тему “Радості виконаного обов’язку”. Сам Йозвіг, улюблений наглядач, проводжає хлопця в карцер, де йому належить “відімкнути сейф спогадів і розштовхати неактивний минуле”. Йому бачиться батько, Єні Оле Йепсен, ругбюльскій поліцейський постової з порожнім, сухим обличчям.

Зіггі повертається до того квітневого ранку 1943 р. коли батько в незмінній накидці виїжджає на велосипеді в Блеекенварф, де живе його давній знайомий, художник Макс Людвіг Нансен, щоб вручити отриманий з Берліна наказ, що забороняє йому писати картини. Макс на вісім років старше, нижчим на зріст і рухливіше Йенса.

У дощ і відро він одягнений у сіро-синій плащ і капелюх. Дізнавшись, що поліцейському доручено стежити за виконанням припису, художник зауважує: “Ці недоумки не розуміють, що не можна заборонити малювати. Вони не знають, що існують невидимі картини!” Зіггі згадує, як десятирічним хлопчиком став свідком каверз і капостей, “простих і мудрих інтриг і підступів, які народжувала підозрілість поліцейського “на адресу художника, і вирішує описати це у штрафних зошитах, приєднавши, за бажанням вчителя, радості, що дістаються при виконанні боргу.

Ось Зіггі разом з сестрою Хільке та її нареченим Адді збирає яйця чайок на березі Північного моря і, захоплений грозою, виявляється в дерев’яній кабінці художника, звідки той спостерігає за фарбами води та неба, за “рухом фантастичних флотилій”. На аркуші паперу він бачить чайок, і в кожної – “довга сонна фізіономія ругбюльского поліцейського”. Будинки хлопчика чекає покарання: батько з мовчазної згоди болючою матері б’є його палицею за те, що затримався у художника.

Приходить новий наказ про вилучення картин, написаних художником за останні два роки, і поліцейський постової доставляє лист в будинок Нансена, коли відзначається шістдесятиріччя доктора Бусбек, Маленький, тендітний, Тео Бусбек першим помітив і багато років підтримував художника-експресіоніста. Тепер на його очах Йенс складає список вилучаються полотен, попереджаючи: “Бережися, Макс!” Нансена з душі верне від міркувань поліцейського про борг, і він обіцяє, як і раніше писати картини, повні світла “невидимі картини”. На цьому місці спогади перериває стукіт наглядача, і в камері з’являється молодий психолог Вольфганг Макенрот.

Він збирається писати дипломну роботу “Мистецтво і злочин, їх взаємозв’язок, представлена на досвіді Зіггі І.”. Сподіваючись на допомогу засудженого, Макенрот обіцяє виступити на його захист, домогтися звільнення і назвати то вкрай рідко зустрічається почуття страху, яке стало, на його думку, причиною минулих діянь, “фобією Йепсен”. Зіггі відчуває, що серед ста двадцяти психологів, які перетворили колонію в науковий манеж, це єдиний, кому можна було б довіритися. Сидячи за своїм щербатим столом, Зіггі занурюється у відчуття далекого літнього ранку, коли його розбудив старший брат Клаас, таємно пробрався до будинку після того, як його, дезертира, двічі простреливши руку, помістили за доносом батька в гамбурзький тюремну лікарню.

Його морозить від болю і страху.

Зіггі ховає брата на старому млині, де у схованці зберігає свою колекцію картинок з вершниками, ключів і замків. Брати розуміють, що батьки виконають свій обов’язок і видадуть Клааса людям в чорних шкіряних пальто, які шукають втікача. В останній надії на порятунок Клаас просить відвести його до художника, який любив талановитого юнака, зображував на своїх полотнах, демонструючи його “наївну розчулення”. Продовжуючи спостерігати за художником, поліцейський постової відбирає у нього папку з листами чистого паперу, підозрюючи, що це і є “невидимі картини”.

Проходить три з половиною місяці з тих пір, як Зіггі Йепсен почав трудитися над твором про радощі виконаного обов’язку. Психологи намагаються визначити його стан, а директор, гортаючи списані зошити.