Скорочено “Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський” Сервантеса

В одному селі Ламанчський жив-був один ідальго, чиє майно полягало у фамільному спис, древнього щита, худої шкапи та хорта собаці. Прізвище його було не те Кехано, не те Кесада, точно невідомо, та й неважливо. Років йому було близько п’ятдесяти, тілом він був сухорлявий, особою худорлявий і цілими днями читав рицарські романи, чому розум його прийшов в цілковитий розлад, і йому заманулося стати мандрівним лицарем.

Він начистив належали його предкам обладунки, приробив до шишаки картонне забрало, дав своїй старій шкапі звучне ім’я Росинанта, а себе перейменував в Дон Кіхота Ламанчського.

Оскільки мандрівний лицар обов’язково повинен бути закоханий, ідальго, поміркувавши, обрав собі даму серця: Альдонса Лоренсо і назвав її Дульсінея Тобосської, бо родом вона була з Тобосо. Одягнувшись у свої обладунки, Дон Кіхот вирушив в дорогу, уявляючи себе героєм лицарського роману. Проїхавши цілий день, він втомився і попрямував до заїжджого двору, прийнявши його за замок. Непоказна зовнішність ідальго і його піднесені промови всіх розсмішили, але добродушний господар нагодував і напоїв його, хоча це було нелегко: Дон Кіхот ні за що не хотів знімати шолом, що заважав йому їсти і пити.

Дон Кіхот попросив господаря замку, тобто заїжджого двору, присвятити його в лицарі, а перед тим вирішив провести ніч в недосипанні над зброєю, поклавши його на Водопійне корито.

Господар спитав, чи є у Дон Кіхота гроші, але Дон Кіхот ні в одному романі не читав про гроші і не взяв їх з собою. Господар пояснив йому, що хоча такі прості й необхідні речі, як гроші або чисті сорочки, не згадуються в романах, це зовсім не означає, що в лицарів не було ні того, ні іншого. Вночі один погонич хотів напоїти мулів і зняв з Водопійне корита обладунки Дон Кіхота, за що отримав удар списом, так що господар, який вважав Дон Кіхота божевільним, вирішив скоріше присвятити його в лицарі, щоб позбутися від такого незручного постояльця.

Він запевнив його, що обряд посвячення полягає в запотиличник і ударі шпагою по спині і після від’їзду Дон Кіхота виголосив на радощах не менше пишномовну, хоча і не настільки розлогу промову, ніж новоспечений лицар.

Дон Кіхот повернув додому, щоб запастися грошима і сорочками. По дорозі він побачив, як дебелий селянин б’є хлопчика-пастуха. Лицар заступився за пастушка, і селянин обіцяв йому не ображати хлопця і заплатити йому все, що повинен.

Дон Кіхот в захваті від свого благодіяння поїхав далі, а селянин, як тільки заступник скривджених зник з очей, побив пастушка до напівсмерті. Зустрічні купці, яких Дон Кіхот змушував визнати Дульсінею Тобосская найпрекраснішою дамою на світі, стали над ним насміхатися, а коли він кинувся на них з списом, відлупцювали його, так що додому він прибув побитий і знесилений.

Священик і цирульник, односельці Дон Кіхота, з якими він часто сперечався про лицарські романи, вирішили спалити шкідливі книги, від яких він пошкодився в розумі. Вони переглянули бібліотеку Дон Кіхота і майже нічого не залишили від неї, крім “Амадіс Галльського” і ще декількох книг. Дон Кіхот запропонував одному хлібороба – Санчо Панси – стати його зброєносцем і стільки йому наговорив та наобіцяв, що той погодився. І ось одного разу вночі Дон Кіхот сів на Росинанта, Санчо, який мріяв стати губернатором острова, – на осла, і вони потайки виїхали з села. По дорозі вони побачили вітряні млини, які Дон Кіхот прийняв за велетнів.

Коли він кинувся на млин зі списом, крило її повернулося й рознесло спис на друзки, а Дон Кіхота скинуло на землю.

На заїзді, де вони зупинилися переночувати, служниця стала пробиратися в темряві до погоничеві, з яким домовилася про побачення, але помилково наткнулася на Дон Кіхота, який вирішив, що це закохана в нього дочка господаря замку. Зчинився переполох, зав’язалася бійка, і Дон Кіхоту, а особливо ні в чому не винному Санчо Панси, добряче перепало.