|  | 

Смисл назви роману – “ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ”

ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ

§ 6. “ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ” – РОМАН ПРО ДОЛЮ ПОКОЛІННЯ

Смисл назви роману

Заміна раннього варіанта назви – “Один із героїв початку віку” – на назву “Герой нашого часу” яскраво розкриває творчий задум письменника. По-перше, автор вказує на головну проблему твору – “людина і епоха”, по-друге, на те, що в центрі твору постає психологічний портрет, в якому сконцентровані усі характерні риси – як чесноти, так і вади – його сучасників. І, нарешті, ще один смисл назви: герой, якого гідна саме ця епоха, саме цей час.

Зв’язок “Героя нашого часу” з романтизмом є очевидним. Адже саме в романтизмі внутрішній світ людини став головним об’єктом мистецтва. Але романтиків приваблювала насамперед цілісна, вже сформована яскрава особистість.

Лєрмонтова ж цікавить “історія душі”, бо душа формується все життя, з одного боку, відповідно до власних нахилів, пристрастей, переконань, з іншого – під впливом епохи, людей, суспільства.

Відносини особистості й суспільства зображено в лермонтоському романі значно глибшими й суперечливішими, ніж у його ліриці. Дійсність постає в різних сферах, характерах, точках зору. Та й сам герой постає в оцінках і сприйнятті різних людей.

Роль композиції у розкритті характеру Печоріна

Роман “Герой нашого часу” складається з п’яти окремих повістей, які автор розташував у такому порядку:

Частина перша

I. Бела

II. Максим Максимович

Журнал Печоріна

Передмова

I. Тамань

Частина друга

II. Княжна Мері

III. Фаталіст

Якщо розташувати фрагменти роману за хронологією, то послідовність частин могла б бути такою: Печорін їде до нового місця служби – на Кавказ (“Тамань”); зупиняється у П’ятигорську (“Княжна Мері”); за дуель із Грушницьким Печоріна засилають у фортецю до Максима Максимовича (“Бела”); у той же час він бере участь у військових операціях, живе у козацькій станиці (“Фаталіст”); Печорін врешті полишає службу, їде у подорож (“Максим Максимович”); звістка про смерть Печоріна (“Журнал Печоріна. Передмова”).

Розташування творів не в хронологічній послідовності, як і самостійність фрагментів-повістей роману, пов’язане з творчим завданням М. Лєрмонтова: він не пише біографію героя, а шукає розгадку тайни його душі, душі складної, суперечливої. Історія такої душі не піддається логічно-послідовному викладенню подій. Тому і послідовність подій у житті Печоріна не відповідає тому порядку, в якому розташовані повісті в романі. Навіть щоденник (журнал) Печоріна не відразу відкриває складність і суперечливість його натури.

Роман починається передмовою оповідача-видавця, в якому він сповіщає: “Герой Нашого Часу, шановні панове мої, справді-таки портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, в повному їх розвитку. Ви мені знову скажете, що людина не може бути така погана, а я вам скажу, що коли ви вірили в можливість існування всіх трагічних та романтичних лиходіїв, чому ж ви не вірите в справжність Печоріна? Чи не тому, бува, що в ньому більше правди, ніж ви б того бажали?” Передмова ця була додана М. Лєрмонтовим до другого видання роману як відповідь на критичні статті, що з’явилися в різних журналах.

Критики дорікали автору тим, що його герой належить лише “світу мрії, постає викривленим віддзеркаленням Заходу”. З передмови видно, що автор протиставляє свого героя героям романтичним.

Але в першій повісті, “Бела”, відтворена саме типова романтична атмосфера і ситуація. Дія “Бели” розгортається на Кавказі, з його екзотичною природою, яскравими характерами. Як край прекрасний і загадковий сприймає Кавказ автор. Але Максиму Максимовичу, випадковому попутнику автора, від якого він уперше й почув про Печоріна, край цей став звичним.

Саме такий оповідач і потрібен Лєрмонтову для першої повісті: у розповіді Максима Максимовича “екзотичний елемент” відходить на другий план, а на першому постає характер головного героя – Печоріна, про якого оповідач, людина проста й чесна, розповідає неупереджено. У розповіді Максима Максимовича уважний читач легко впізнає і типові романтичні мотиви (“втеча” героя від цивілізації в екзотичний світ, пошук ідеального кохання), і типових персонажів романтичних творів (Бела, Казбич). Складає читач і певне уявлення про головного героя, але його характер, життєва позиція, вчинки залишаються певною мірою загадкою. Як залишився він загадкою і для Максима Максимовича. “Славний був хлопець, смію вас запевнити; тільки трошки чудний”,- так говорить про Печоріна старий вояка на початку своєї розповіді. Із цією характеристикою читачу важко погодитися наприкінці розповіді Максима Максимовича.

Романтичне кохання Печоріна до Бели не приносить йому щастя, поглиблює внутрішній конфлікт героя, а найголовніше – стає причиною страждань і смерті нещасної Бели. В останній сцені, яку змальовує Максим Максимович, відразу після смерті Бели Печорін взагалі постає чи то жорстоким лиходієм, чи то божевільним: “Я вивів Печоріна з кімнати, і ми пішли на фортечний вал; довго ми ходили туди й сюди поруч, не кажучи ні слова, заклавши руки за спину; у виразі його обличчя не було нічого особливого, і мені стало досадно: я б на його місці помер від туги. Нарешті він сів на землю, у затінку, і почав щось креслити паличкою на піску.

Я, знаєте, більше для пристойності, хотів утішити його, почав говорити; він підняв голову і засміявся… Мене мороз пройняв від цього сміху… Я пішов замовляти труну”.

Чому ж, незважаючи на всі трагічні обставини, у пам’яті Максима Максимовича Печорін залишився як “славний хлопець”? Чому цей скупий на емоції чоловік так зрадів, коли дізнався, що може знову побачити й обійняти Печоріна? Прямої відповіді на ці питання автор не дає, пропонуючи читачу самому робити висновки щодо характерів його персонажів.

Максим Максимович майже тридцять років прослужив на Кавказі.

За цей час він дослужився лише до штабс-капітана і ротного командира, не мав ані дружини, ані дітей – служба замінила йому все це. Служба ж навчила не нарікати на долю, стримувати свої почуття. “Так, і до свисту кулі можна звикнути, тобто звикнути приховувати мимовільне биття серця”,- зізнається Максим Максимович оповідачеві. У повісті “Княжна Мері” Грушницький, хизуючись, говорить: “І що їм до того, чи є розум під нумерованим кашкетом і серце під товстою шинеллю”. Таких гучних слів ніколи не скаже Максим Максимович, але “під товстою шинеллю” немолодого штабс-капітана дійсно є серце. І через тридцять років перебування на Кавказі серцем своїм він здатен відгукуватися на величну красу Кавказьких гір. Хоча за звичкою не давати почуттям волі Максим Максимович відразу ж переводить розмову на “земне”, пояснює оповідачу, яку погоду віщує багряний схід сонця, хмари над вершинами гір.

Але цей епізод, опис Койшаурської долини і ніби випадкові слова оповідача “…і всі ці сніги горіли рум’яним блиском так весело, так яскраво, що, здається, тут би й залишитися жити навік” допомагають зрозуміти і ставлення Максима Максимовича до подій, про які він розповідатиме далі, і до головного героя – Печоріна.

Незважаючи на разючі зовнішні відмінності, Максим Максимович і Печорін мають багато спільного. Більш того, вони, так би мовити, два боки однієї й тієї ж медалі – романтичного ідеалу, що, як доводить Лєрмонтов, не витримав перевірки часом, переродився. Знайомлячи із Максимом Максимовичем, автор звертає увагу на певну суперечливість його натури, яка виявилася у зовнішності: “офіцерський сюртук і черкеська кошлата шапка”, “передчасно посивілі вуса не відповідали його твердій ході і бадьорому вигляду”. А “бадьорий вигляд”, у свою чергу, не відповідав підкресленій небагатослівності: “він мовчки відповів мені на поклін і пустив величезний клуб диму”, “він знову мовчки вклонився”, “він лукаво посміхнувся і значуще глянув на мене”. Намагаючись все ж зав’язати бесіду із супутником, оповідач запитує, чи давно він служить на Кавказі. “Та я вже тут служив за Олексія Петровича,- відповів він, набравши поважного вигляду.

Коли він приїхав на Лінію, я був підпоручиком,- додав він,- і при ньому одержав два чини за бої проти горців”. Олексій Петрович, який згадується у тексті повісті,- прославлений генерал Єрмолов, герой війн проти Наполеона 1805-1807 pp., Вітчизняної війни 1812 року, у 1816-1827 pp.- командир Кавказького корпусу російських військ. Саме за часів його командування почалася війна на Кавказі й більшість кавказьких князів визнали владу російського царя. Сучасники Лєрмонтова пов’язували з ім’ям Єрмолова славу російської армії, а він сам був символом патріотичного служіння. Поважний вигляд, якого набирає Максим Максимович, згадуючи генерала Єрмолова, і те, що називає його не за чином і прізвищем, на ім’я та по батькові, може свідчити і про духовну близькість, спорідненість ідеалів цих персонажів, і про глибоку повагу до генерала.

Але сучасникам Лєрмонтова цей короткий монолог Максима Максимовича відкривав іще одну важливу деталь: свої військові чини (підпоручик -> поручик -> капітан) Максим Максимович отримав саме за часів Єрмолова, коли цінувалася справжня хоробрість і відданість справі. Можливо, Максим Максимович і був саме з тих, хто, захопившись красою Кавказу, його героїкою, вирішив “жити тут навік”. І та стриманість, лукавий погляд, яким він дивиться на свого молодого і недосвідченого супутника,- то результат досвіду й усвідомлення оманливості колишніх ідеалів. Адже героїка перших років кавказької кампанії змінилася буденністю, він так і залишився капітаном, на екзотичні пейзажі вже давно звик дивитися зі значною часткою прагматизму, почав розуміти мову горців, вивчив їхні звичаї, характери.

Максим Максимович не звик аналізувати свої почуття, але поява у фортеці Печоріна, напевно, збентежила-таки його душу. Екзотичний світ, в якому жив штабс-капітан, був йому зрозумілий. А ось Печоріна він не розумів – ні його почуттів, ні вчинків.

Але як притягувала Максима Максимовича грізна краса Кавказу, як зміг він цю красу назавжди полюбити, так серцем своїм відчув він і силу натури Печоріна, і ця сила приваблювала й підкоряла його. “Є люди, з якими неодмінно треба погоджуватися”,- так, наче виправдовуючись, говорив Максим Максимович про Печоріна.

І здається навіть, що цей стриманий, занурений у буденні справи чоловік побачив у Печоріні втілення свого романтичного ідеалу. Так, дізнавшись про те, що Печорін викрав Белу, Максим Максимович, цей добрий служака, формально виконує свої обов’язки щодо покарання винного, врешті-решт з азартом приймає його парі: чи зламає Печорін опір Бели.

Максим Максимович ніби відчуває, що Печорін уособлює те, чого йому або завжди бракувало, або він з часом втратив: душевний неспокій, жагу пригод, кохання, готовність заради них ризикувати життям. Він губиться, відчуваючи неприхований егоїзмом Печоріна, але нічого не може протиставити цьому егоїзмові: відмова від особистого, самозречене виконання службових обов’язків не зробили його щасливим, не дали відчуття повноти життя. Можливо, вперше в житті він відчув заздрість: жодна жінка не кохала Максима Максимовича так, як Бела Печоріна.

Наділивши Печоріна рисами романтичного героя, Максим Максимович очікує, що його молодший товариш виправдає це звання. Але Печорін – герой вже іншої, не романтичної епохи. Тому-то після смерті Бели Максим Максимович “досадує”, що Печорін не виказує свого страждання, каяття, тобто не поводиться так, як у подібній ситуації мав би поводитися герой романтичний.

Згодом, уже з повістей “Журналу Печоріна”, читач дізнається, що Печорін був людиною видатних здібностей, зокрема й розуму. Він добре знав людей і вмів “читати їхні серця”. Напевно, він добре зрозумів і серце Максима Максимовича. В історії з Белою Печорін діяв, як романтичний герой, а трагічний фінал цієї історії – типовий для романтизму.

Сміх Печоріна, який так вразив Максима Максимовича, що “мороз пройняв”,’- це розставання з останніми романтичними ілюзіями, яким Печоріну нічого протиставити.

Саме таким, безмежно самотнім і спустошеним, постає Печорін у другій повісті, де оповідач має змогу висловити власне враження від героя. Чи так змінився Печорін, чи таке різне враження справляв він на людей, читачу невідомо. Але на сторінках цієї повісті постає зовсім інший герой, ніж його описував Максим Максимович. Найбільше оповідача вразили очі Печоріна, які “ніколи не сміялися”,- “ознака або злої вдачі, або постійного смутку”.

Зустріч Печоріна і Максима Максимовича примушують читача замислитися над цими словами оповідача. Лише на мить постає той Печорін, якого Максим Максимович називав “славним хлопцем”. Побачивши, що його холодність дуже таки засмутила штабс-капітана, Печорін “дружньо обійняв” старого приятеля, запитав: “Хіба я не той самий?”, але цей мимовільний спалах дружності змінює відчуженість: “Кожному свій шлях…”.

Саме шлях героя і зображує автор. У повісті “Бела” він примушує Печоріна випробувати на собі, чи можливе зближення людини цивілізації і “природної” людини. У “Тамані” пропонує замислитися над питанням: чому доля поставила Печоріна в такі відносини з людьми, що він мимоволі приносить їм лише нещастя.

У “Княжні Мері” розкривається суперечливість героя, протиріччя між серцем і розумом, почуттям і вчинком, метою і засобами її досягнення. Усі ці питання філософські, і однозначної відповіді на них немає.

Композиція будується не стільки на зв’язку подій, скільки на аналізі почуттів, думок Печоріна, його внутрішнього світу. Те враження, яке Печорін справив на Максима Максимовича, “славний хлопець,… тільки трохи чудний”, посилюється від визнання самим героєм суперечностей свого внутрішнього світу: “Навіщо я жив? Для якої мети я народився?.. А певно, вона існувала, і, певно, було мені покликання високе, тому що почуваю я в душі сили неосяжні; але я не вгадав свого покликання, я захопився приманками пристрастей пустих і невдячних”; “у мені завжди дві людини: одна живе в повному розумінні цього слова, друга розмірковує і судить її”.

В. Бєлінський писав: “…питання тривожать, мучать його, і він у рефлексії1 шукає відповіді на них: роздивляється кожний рух свого серця, розглядає кожну думку свою. Він зробив із себе найцікавіший предмет своїх спостережень і, намагаючись буди якомога щирішим у своїй сповіді, не тільки відверто визнає свої недоліки, а ще й придумує неіснуючі…”

У трьох повістях першої частини представлені три погляди на героя: з точки зору минулого (Максим Максимович), сучасного (оповідач-видавець) і власний погляд героя. Але такий герой, як Печорін, найкраще розкривається у сповіді. Тому центральне місце в романі займає “Журнал Печоріна”.

Лише на самоті Печорін здатен відчувати спокій і красу життя, “пахощі квітів, що ростуть у скромному палісаднику”: “Весело жити на такій землі! Якесь втішне почуття струмує в усіх моїх жилах. Повітря чисте і свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраве, небо синє – чого б, здається, більше? Навіщо тут пристрасті, бажання, жалі?” Він відчуває, що істина життя – у спокої і простоті, тому й нестерпний йому Грушницький: “Говорить він швидко і вишукано: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не зворушує і які пихато драпіруються в незвичні почуття, високі пристрасті й виняткові страждання”. І все ж душа Печоріна прагне добра, навіть від Грушницького він очікує шляхетності й чесності.

Випадково почувши змову Грушницького і драгунського капітана, він “із трепетом” чекав відповіді Грушницького: якби той відмовився від ганебної витівки, Печорін “кинувся б йому на шию”.

Від повісті до повісті, епізод за епізодом Лєрмонтов доводить, що реалізувати свої “неосяжні сили” Печорін не має змоги. Доля його героя трагічно безнадійна. Щоб не зламатися, він мусить стверджуватися, а ствердження героя обертається безмежним індивідуалізмом, індивідуалізм – спустошенням. На цьому шляху він стає причиною страждань і навіть смерті інших людей. І сам відчуває, як відокремлюється від людей, як зростає прірва відчуження між ним та іншими.

Саме таким і постає Печорін у сценах повісті “Максим Максимович”.

1Рефлексія – роздум, спрямований на аналіз своїх переживань, думок.

Завершується роман повістю “Фаталіст”, яка відкриває у герої нові важливі риси. Печорін намагається вирішити питання, яке гостро поставив сам час: чи є вища воля у долі людини, чи сама людина визначає принципи свого існування і керується цими принципами. Він відчуває, що настав час визволитися від сліпої віри минулого, приймає та обстоює свободу волі людини, однак знає, що його покоління не здатне нічого протиставити “сліпій вірі дідів”. Питання про те, чи існує “приречення”, у цій повісті остаточної відповіді не отримує.

Але Печорін все ж віддає перевагу дії і власними вчинками перевіряє долю і життя.




Смисл назви роману – “ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ”
Обратная связь: Email