Сонети – це ключ, котрим Шекспір відкрив своє серце (У. Вордсворт)

…Образ твій, немов із міді литий, У вічність перейде. (55 сонет) “Сонети – це ключ, котрим Шекспір відкрив своє серце”. Гм! Хоч це й не входить у правила написания твору, хочу зразу не погодитись із висловом У. Вордсворта.

Сонети Шекспіра були, є і залишаються великою таїною поета – його серця, його кохання, його життя. І таїна ця не тільки в тому, кому були присвячені безсмертні поетичні рядки, хто ця “смаглява леді” і “юнак блакитноокий”. Можливо, і знайдуть вчені справжніх прототипів – адже чим далі від епохи, тим простіше це встановити (іронізую, вибачте). Але таїна в тому, чому сонети Шекспіра приваблюють нас, людей XXI століття?

Значить, про справжнє, чисте, загальнолюдське писав творець, коли і зараз це так хвилює. Значить, зумів прокласти стежинку від свого до нашого серця. Спробую пошукати ключ… Шекспір почав писати сонети у ранній період своєї творчості – перший період, який прийнято називати оптимістичним.

Шекспір бував частим гостем у замку графа Саутгемптона. Тут чарували око картини Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, линула музика італійських композиторів, звучали сонети великого флорентійця Петрарки. Душа прагла чогось високого і прекрасного – чому ж не випробувати себе у жанрі сонета, адже в чотирнадцяти рядках цього вірша може вміститися всесвіт! Шекспір не терпів манірних писань, йому не подобалося, коли поети оспівували штучне кохання і красу: адже поряд існувало земне, реальне прекрасне. Спочатку Шекспір писав сонети, які читав тільки найближчим друзям, тому вони довго не друкувалися.

Дві основні теми розвиває Шекспір у своїх сонетах: тему дружби і тему кохання. Не хотілося б вдаватися до ключів, які відкриють дверцята з відповіддю: хто ті люди, про яких пише Шекспір, чи існували конкретні особи, чи це витвір фантазії поета? Хочеться взяти ключ від інших таємничих дверей: “Що є для Шекспіра дружба і кохання? Яким потрібно бути, коли кохаєш і коли дружиш?”, коли ти “зневажений і долею, і людьми”? Як радісно читати, що дружба – це найбільший дарунок долі. І я вигукую вслід за Шекспіром: Я промінять ніколи б не хотів Твою любов на славу королів.

Ці кінцеві рядки 29-го сонета потрібно знати кожному, хто хоче бути справжнім другом! Ліричний герой сонетів вміє бути благородним: його найкращий друг забрав у нього кохану, але він не сердиться (хіба що трохи побурчав), він уміє прощати. Його любов – “це зірка провідна” (сонет 116), “розлуки час – зимою був мені…” (сонет 97). Шекспір постійно намагається бути правдивим, навіть у коханні він не перебільшує своїх почуттів: Мою любов хвалити не годиться, – Вона не крам, що продають в крамницях.

(Сонет 21) Спочатку дивує своїм змістом сонет 130 – здається, що Шекспір не хоче гарного слова сказати про жіночу красу. Але знайдено ключ! Кохана – це справжня земна жінка, вона така, як і будь-хто, але вона кохана, тому наймиліша від усіх красунь.

Можливо, це непоетично: …не білосніжні пліч її овали, Мов з дроту чорного коса густа, Але “смаглява леді” прекрасна своєю природною красою! І все ж вона – найкраща поміж тими, Що славлені похвалами пустими. Пройшли віки, змінилися люди, стали іншими смаки й ідеали, а сонети Шекспіра хвилюють і досі.

Бо вічними є щирість людських почуттів, справжня дружба і щире кохання. Це і є, певно, той ключ, яким можна відчинити двері, за якими живе “вічна таїна” сонетів Шекспіра.