“…Співаю, тож існую” (мої роздуми про поезію Б.-І. Антонича)
Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємин людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття. Я не людина, я рослина, А часом я мале листя… Живу, терплю, й умру, як всі звірята..
Звірята й зорі, люди і рослини – У всіх одна праматір, Природа вічна, невичерпна і невтомна, Хоч час крилатий з вітром лине.. (“З зелєних думок одного лиса”). Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок у визначальному для творчості Антонича вірші “Пісня про незнищенність матерії” йде від часткового до загального – у світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших.
Але трагічність людської долі (народитися, щоб померти?) не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження. Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий обрій – писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя – осягти безсмертя.
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть” з посмертної книги “Зелена Євангелія”. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи. Ось таємничіша природа В безмежно первісній красі (словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода, Що отруїла дні мої… (“Елегія про перстень молодості”). Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.
Хто сіє кров, той жне ненависть (“Слово про чорний полк”). Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу. Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу.
Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)Твір на тему: “…Співаю, тож існую” (мої роздуми про поезію Б.-І. Антонича)
“…Співаю, тож існую” (мої роздуми про поезію Б.-І. Антонича)