|  | 

СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО

СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (псевд. і крипт. М. С; С.; Ст. М.; Гетьманець, Карпівець, Подолянин; 14.12.1840, с. Клітинці, тепер Чорнобаївського району Черкаської обл. – 27.04.1904, Київ) – письменник (поет, драматург, прозаїк, перекладач), театральний і культурно-громадський діяч.

Походив з дворянської дрібномаєтної родини. Рано втративши батьків (1853), жив і виховувався в родині дядька по матері В. Лисенка, де особливо зблизився зі своїм двоюрідним братом Миколою Лисенком. майбутнім композитором. Закінчив гімназію у Полтаві, навчався у Харківському (1858 – 1860) та Київському (1860 -1866) університетах. Захоплювався літературою, музикою, театром.

З 1867 р. живе у Києві, розгортає літературну, громадсько-видавничу і театральну діяльність, зокрема бере участь у роботі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства та Київського літературно-артистичного товариства. На початку 80-х років видав альманах “Рада”, який дістав високу оцінку І. Франка.

З серпня 1883 р. М. Старицький – директор трупи М. Кропивницького, у 1885 р. очолив нову трупу. У1892 – 1897 рр. – директор і режисер трупи М. Садовського. В історію українського театру М. Старицький увійшов як майстер масових сцен; великої уваги як режисер надавав індивідуалізації сценічних персонажів, музичному й сценографічному оформленню. Театр під його керівництвом критика згодом назве побутово-романтичним або “театральним театром” (Я.

Мамонтов).

В останні роки життя працював на літературній ниві.

Як поет М. Старицький почав з перекладів творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, В. Жуковського, Н. Огарьова, інших слов’янських поетів. Виходять в його перекладах “Байки І. Кригова” (1874), “Пісня про купця Калашникова” М. Лермонтова (1875), “Сербські народні думи і пісні” (1876), “Казки” Г. Андерсена (1873). Молодий митець перекладав твори складні за жанрово-стильовою манерою (громадянська, медитативна, інтимна поезія; байка, стилізована авторська дума, народна дума і пісня).

Згодом таким же розмаїттям жанрових форм і стильових прийомів позначатиметься й оригінальна поезія (збірки “З давнюю зшитку. Пісні та думи”, вид. 1; 2; 1881 та 1883).

Критика відзначала перевагу громадянських мотивів у ліриці поета. Загальний напрям і характер поезії М. Старицького окреслив І. Франко: “Тут російський інтелігент, – писав він, – пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів про справи близькі тим інтелігентам, про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски “мужицького поета”. Подібне зазначав і С. Єфремов: “Час великої громадянської боротьби одбивсь на Старицькому рішучою перевагою громадянських мотивів… над творами особистої лірики…

Національний гніт, війна за слов’янство й слов’янське питання, народні злидні, розпад і зневір’я в інтелігентських класах – ось що знайшло вираз у його поезії аж до програмових заяв українства того часу”.

Нові теми та ідеї вимагали нових поетичних інтонацій і підходів, і М. Старицький напружено шукає їх (аж до “кування нових слів”). Вірші поета 60 – 70-х років були, за висловом І. Франка, першими пробами “нових тонів, нових форм, нового вислову в нашій поезії пошевченкової доби”.

Найсильніше художню розроблено в поезії М. Старицького тему України (“Нива”, “До України”, “До молоді”); тему народного безправ’я й злиднів (поезії “Весна”, “Край коминка”, “Швачка”, “Сумно й темряво…”, “І гвалт, і кров”, “Місто”, “Ночі темряві з завірюхами”) і Слизьку до неї – політичного та національного гноблення (“Занадто вже!”, “За лихими владарями”, “Що не день, то гірша мир трухлявий”, “Серце моє нудне…”, “Нема правди”, “До І. Білика” та ін.). Гнівний протест проти спекуляції іменем народу у війнах, які вів російський царизм, звучить у вірші “Редакторові”. Поезії, присвячені боротьбі балканських слов’ян проти турецького ярма в Болгарії, Боснії й Герцеговині, участь у ній українських добровольців відбивали надії на визволення свого народу (“До броні”, “Смерть слов’янина”, “На прю!”, “До слов’ян”).

Окрему сторінку поезії М. Старицького становить пейзажна та інтимна лірика, яка відповідає духові української народної пісні: “Жадання”, “На озері”, “Сльоза”, “Виклик” (“Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна…”). Більшість цих поетичних перлин покладені на музику М. Лисенком та іншими композиторами і стали улюбленими народними піснями.

Місце і роль М. Старицького-поета в літературному процесі його доби визначив І. Франко: “Він був першим із тих, кому доводилось проламувати псевдошевченківські шаблони і виводити нашу поезію на широкий шлях творчості, і ще тільки за ним пішов Куліш у пізнішій добі свого віршування… а далі Грінченко, Самійленко, Леся Українка, Кримський і ціла фаланга молодших, ми мусимо признати немалу його заслугу…”

Багатству поетичних тем, художніх мотивів та образів відповідає різноманітна композиція, метрика, стилістика. Бачимо у Старицького вірш – заклик і поетичну медитацію, гнівні інвективи й живописні образки з натури, сатиричний і ліричний вірш, романс, вірш – посвяту, поему, романтичну баладу, що значно розширило жанрові, стильові, версифікаційні можливості українського поетичного слова. Поряд з величезним перекладацьким доробком (більш як 200 творів) це справжня школа поетичної майстерності.

В складну пору переслідувань і гонінь української культури вона сприяла її збереженню й розвитку.

“Я думаю, що моя сила найбільша в драмі”, – писав М. Старицький І. Франкові. Драматург написав більш як 30 п’єс оригінальних (на запозичені сюжети популярних прозових творів) і грунтовно перероблених малосценічних драм інших авторів.

Серед оригінальних творів письменника найвищої оцінки заслуговують соціально-психологічні драми “Не судилось” (“Панське болото”) (1881), “Талан” (1893), “У темряві” (1892), “Крест жизни” (1901), соціально-побутова “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (1887). їм притаманна актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, зв’язок з фольклорно-етнографічною культурною традицією, яскрава сценічність. Життя українського поре форменого міста й села, побутування різних суспільних шарів і прошарків, їх взаємодію показано тут правдиво й глибоко.

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в буремний час визвольних воєн, які вела Україна у XVII – XVIII ст., спонукала драматурга написати ряд п’єс у героїко – романтичному ключі. Це драми “Богдан Хмельницький” (перша редакція 1887, друга – 1897), “Маруся Богуславка” (1897), “Оборона Буші” (1898); драматична поезія “Остання ніч” (1899) та ін.

Працював М. Старицький в популярному тоді жанрі водевілю (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, 1872; “Помодньому”, 1887; “Чарівний сон”, 1889).

Значне місце в театральних репертуарах посідають інсценізації та драматичні переробки М. Старицького. Популярними стали такі з них, як “За двома зайцями” (за сюжетом малосценічної драми І. Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”), “Циганка Аза” (за повістю І. Крашевського “Хата за селом”), “Чорноморці” (за “Чорноморським побитом на Кубані” Я. Кухаренка), інсценізації повістей М. Гоголя “Різдвяна ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Тарас Бульба”. Деякі критики відмовляли цим творам у літературній вартості й будь-якій оригінальності, але подальше вивчення питання засвідчило і винятково високу сценічність цих творів, що є повністю заслугою М. Старицького, і значну міру нового, оригінального, художньо значущого, що вніс драматург у розробку запозичених сюжетів.

У 80 – 90-ті роки М. Старицький заявив про себе як автор історичних романів і повістей (написаних в основному російською мовою). Це роман – трилогія “Богдан Хмельницький” (“Перед бурею”, 1894; “Буря”, 1896; “Біля пристані”, 1897), присвячений подіям визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. Тематично близька до роману повість “Облога Буші” (1891). Історичні події пізніших часів відтворено у романах “Молодість Мазепи” (1893) і “Руїна” (1899), “Останні орли” (“Гайдамаки”, 1896).

Гостросюжетна повість для юнацтва “Заклятий скарб” (1900) розповідає про політичні зміни в Речі Посполитій у XVII ст., побут польської шляхти, її непрості стосунки з українським козацтвом. Тут, як і в більшості своїх повістей і романів, письменник послуговується так званою “вальтерскоттівською” сюжетною схемою, вперше введеною в українську епіку П. Кулішем: любовні пригоди молодої пари розгортаються на широкому історичному й суспільному тлі, співвідносяться з історичними зрушеннями в житті народу. У повістях “Чорний диявол” (1896) і “Перші коршуни” (1900) письменник звернувся до такої малодослідженої теми, як життя Києва у XVI – XVII ст.

У романі “Розбійник Кармелюк” (1902) відображено антикріпосницькі виступи селян на Поділлі в першій половині XIX ст.

Історико-романтичні твори М. Старицького пробуджували інтерес широкої аудиторії до минулого й сучасного України, її героїчної історії і багатої культури, до особливостей національного характеру й побуту українців.

Романи й повісті письменника позначаються широтою охоплення історичних і політичних подій, динамічним, гострим сюжетом, точністю побутових, локальних реалій, неповторним колоритом. Створена у складний час межі століть, його історична проза утверджувала національну свідомість, підтримувала віру в невичерпність народних сил, у здатність народу, нації відродитися для нового життя, знайти свою історичну дорогу.

Немале місце у прозі письменника відведено соціально-психологічним повістям (“Розсудили”, “Безбатченко”), оповіданням та нарисам з життя українського села й міста. За стильовою манерою вони є ніби перехідною ланкою між старою побутово-реалістичною прозою з визначальним у ній соціальним аспектом, соціальною детермінованістю долі героїв (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, І. Франко) та новітньою психологічною прозою (М.

Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Винниченко та ін.).

Літ.: Корифеи украинской сцены. К., 1901; Комишанченко М. П. Михайло Старицький: Літ. портрет. К., 1968; Франко І. Михайло П Старицький // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1982.

Т. 33; Левчик Н. В. Поезія М. П. Старицького (жанрові та образно-стильові особливості). К., 1990.

Л. Дем’янівська




СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО
Обратная связь: Email