|  | 

Суб’єкт у літературі

Суб’єкт у літературі – літературний суб’єкт, наратор (оповідач, розповідач), ліричний суб’єкт або персонаж. С ул. характеризують: 1) він створений письменником згідно з вимогами літературного роду і жанру, а також відповідно до авторських естетичних засад; 2) складає певний аспект твору – основний чи другорядний, – де вступає у зв’язок з іншими його складниками; 3) побутує у мовній формі; 4) може перебувати у взаємозв’язках поміж собою. Кожна з цих категорій може перебувати також у певному стосунку з автором як творцем твору, бути його дублером або резонером і виражати його позицію.

У такому разі твір набуває автобіографічних прикмет. Суб’єктивна категорія може також усамостійнюватися щодо письменника і функціонувати у творі як автономна особа з рисами, зумовленими його художнім задумом і світоглядними засадами. Окремі суб’єкти можуть вступати з автором у діалогічні відношення, тоді вони посідають стосовно нього партнерський статус. Кожна із згаданих суб’єктних категорій має свої власні риси, якими відрізняється від інших.

Суб’єкт літератури в цьому сенсі двоїстий: є складовим елементом твору і водночас надає йому цілісності. Категорія наратора (розповідача) стосується головним чином епосу і окреслює вищу (надрядну) інстанцію, яка мовить, релятивізуе події в незалежному від наратора і його нарації світі. Суб’єкт ліричний інакше, ніж наратор, виражає, виявляє і комунікує у формі монологу суб’єктивні переживання, змістом яких є його внутрішній світ, взаємини з іншими суб’єктами чи зовнішнє середовище, одначе центром цих переживань залишається приховане чи явне, виражене опосередковано чи безпосередньо суб’єктивне.

Давніші концепції С у л. визнавали індивідуальність, самтожність і незмінність того “Я” і вбачали в ньому центр усіх актів мислення, почуття і волі, проявом яких могла бути зовнішня поведінка суб’єкта: мовлення, ставлення до навколишнього світу, вчинки, ставлення до інших індивідів і спільнот. Новітні напрями, такі, як структуралізм, постструктуралізм, деконструкціонізм чи постмодернізм, зробили проблематичним центральне значення, приписуване досі суб’єктові в літературі. З’явилися версії про децентралізацію суб’єкта, його розхитування, брак самтожності, про мінливість і плинність “Я”, випадковість змісту, що його виповнює.

Утвердилася думка про втрачене і знищене “Я”. Крайнього вигляду вона набула в доктрині про “смерть суб’єкта”, виразниками якої меншою чи більшою мірою стали З. Фрейд, Ж. Лакан, К. Леві-Стросс, Р. Барт, У. Еко, Ж. Дерріда. Більш помірковану позицію в дискусіях про суб’єкт зайняли М. Бубер і М. Бахтін. Вони, викладаючи думки про сталість і монолітність рис суб’єкта, доктрину про його смертність, трактували суб’єктивність у розумінні змісту і вияву інтересу об’єктивних відношень і взаємовпливів.

Ця концепція в науці про літературу позначилася на відході від категорії суб’єкта як самостійної і самодостатньої істоти, здатної до існування в ізоляції, в замкнутих і непроникних межах власного “Я”. Водночас звернуто увагу на важливе значення в письменницькій практиці категорії суб’єкта і між суб’єктних відношень, а також на те, що концепція суб’єкта справляє разом з іншими чинниками вирішальний вплив на характер літературних напрямів і шкіл. Дослідженнями суб’єкта в літературній творчості займається антропологія літератури.




Суб’єкт у літературі