|  | 

“Світ ловив мене, та не спіймав” (Г. Сковорода)

Бог вділив усіх грунтами – Це пропасти може теж. Жереб мій із бідняками… Григорій Сковорода …Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути гелготання гусей… І сопілка, люба серцю сопілонька!

Дитинство… Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько… Ну годі, годі вже. Пора… Вітре-цигане, кличуть в дорогу Гори високі, далекі краї, Трави у росах, місяць і зорі, Вогнища ночі й думи сумні…

І знову в дорозі мандрівний філософ. За спиною все та ж худа торбинка, а в ній – скибка житнього хліба, та ще сопілка… Угорщина, Словаччина, Польща, Петербург, Братислава, Відень, Будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. Не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї!.. А далі.., далі Україна…

Стоїть явір над горою, Все киває головою, Буйні вітри повівають, Руки явору ламають. А вербички шумлять низько, Заколишуть мене в снах, Тут тече потічок близько, Видко воду аж до дна… Країна. Тут пізнав Сковорода і “панську ласку”, і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх “народних пиявок” наскрізь: Той безперервно стягає поля, Той іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак, В сих дім, як вулик, гуде від гуляк… Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: “Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим”. Не раз хотіли заманити українського волелюба до “золотої клітки”, але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами – “своя сопілка та вівця дорожча царського вінця”. “Дивак, – гадали, – не від світу цього.

Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?”. Та “не все те не вірне, що тобі не зрозуміле”. Свобода, вольність – ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу! Що є свобода?

Добро в ній яке є? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але… завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя…

Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум’яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб. І виламавши палицю із тину, Він темними байраками пішов, Кріпацьким діткам викладать латину, Бентежити думками рабську кров… Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності.

Він сам відмовився від усього – не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір… …Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета.

У ній – петербурзький вельможа, посланець її величності – самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити “гострий розум” його На службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався. Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне: – Був, але вчора пішов.

– Куди? – Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили… Зрештою, недалеко від хутора, край дороги, на високій могилі, “запримітив” вельможа того, кого шукав. Він сидів-спочивав, поклавши книжку на коліна і заглибившись у читанні.

Переказав йому посланець прохання її величності, а у відповідь почув невдячне: – Передайте цариці-матушці, що я благодарствую. Рідного краю не покину, до Петербурга не поїду. – Але ж вас запрошує сама ца-ри-ця! – вигукнув оторопілий вельможа. – Вас чекають щедрі царські нагороди, титули, маєтки! – Я живу так, як учив і вчу інших…

А ганятись розумній людині за багатством і славою дуже небезпечно… Шукав чиж солодкої їжі та красивої клітки і зрештою не помітив, як у неволю попав. Отож і мені: краще сухар із водою, аніж мед з бідою… – Але ж ви, блукаючи серед чорного народу, носите свічку перед сліпими, а без очей не побачиш світла? Ви звонар для глухих, а глухому не до дзвону!

– Це ви так думаєте про народ, а я знаю інше: немає сну непробудного! Від усякого сну прокидаються, і хто спить, той не мертвий. Коли виспиться, то прокинеться! Так казав мудрий Сковорода – пристрасний шукач правди, непохитний борець проти насильства і сваволі., Він зазнав у своєму житті досить переслідувань, заборон та обмежень.

Гостре каміння, бур’ян, ще й колючки кидали йому під ноги, але зламати шанованого народом поета-любомудра, зробити з нього “придворного філософа” не зміг ніхто. Хай прикладаються прочани До переляканих ікон, Хай прорікає Первозванний Царів, панів, корону й трон, – Та з палицею пілігрима У нові села й городи Прямує тінь неутомима Григорія Сковороди. “Світ ловив мене, але не впіймав”, – написано на його надгробку. І, справді, світ несправедливості, жорстокості, світ кріпосників і церковників, світ панів, вельмож, царів так і не зміг впіймати великого мислителя-вільнодумця у свої тенета…

Благословенні ви, сліди, Не змиті вічності дощами, Мандрівника Сковороди З припорошілими саквами, Що до цілющої води Простує, занедбавши храми…




“Світ ловив мене, та не спіймав” (Г. Сковорода)