|  | 

Трагедія війни в ліриці Анни Ахматової

До війни в Ленінграді працювало 345 письменників. В обложеному місті їх залишилося 93. У тому числі Анна Ахматова – жива легенда “срібного віку”, що ніби з’єднала XIX і XX сторіччя, століття пушкінське і своє. Вона не залишила “свой край, глухой и грешный” у 20-ті роки і назавжди залишилася в Росії, де вбили її чоловіка, тричі заарештовували єдиного сина, десятиліттями не друкували її віршів.

На трагедію війни Ахматова відгукнулася вже в липні 1941-го віршем, по-солдатськи коротко і точно названим нею “Клятва”: И та, что сегодня прощается с милым, – Пусть боль свою в силу она переплавит. Мы детям клянемся, клянемся могилам, Что нас покориться никто не заставит! Рядки ці – своєрідний епіграф до поезії Ахматової воєнних років.

Вони і констатація факту, й узагальнення (від безіменної дівчини до “ми”), і клятва, і заклик до її виконання. Ахматова не тільки написала цю клятву, але і жила відповідно до неї. З протигазом через плече Ахматова несла варту як рядовий боєць протиповітряної оборони, вона шила мішки для піску, якими обкладали траншеї-притулки в саду того ж Фонтанного будинку. Тепер у цьому будинку музей Ахматової.

Загальний біль став особистим; коли читаєш у неї про те, як перший далекобійний літак фашистів “равнодушно гибель нес ребенку моему”, забуваєш про те, що в самої Ахматової син був уже дорослим, і тривожилася вона за чужих дітей. У вірші без назви їй “сквозь бомбежку слышится детский голосок”, і хочеться врятувати усіх: Питерские сироты, Детоньки мои! Голодна, хвора, Ахматова була впевнена в перемозі і вселяла цю віру у своїх співгромадян: Вражье знамя Растает, как дым, Правда за нами, И мы победим! Наприкінці вересня Анну Андріївну евакуювали спочатку в Москву, потім у Ташкент.

Відтіля вона вислала для друку в “Правду” “Мужність” з карбованими, начебто вибитими золотом у мармурі, рядками, що стали гімном і клятвою мільйонів людей: Час мужества пробил на наших часах, И мужество нас не покинет. Сотні кілометрів відділяли її від рідного міста, але вона залишалася з ленінградцями: старими, жінками, дітьми і новобранцями, які надто швидко подорослішали: Важно с девочками простились, На ходу целовали мать, Во все новое нарядились, Как в солдатики шли играть. Ахматова присвятить їм вірш “Переможцям”: Вот о вас и напишут книжки: “Жизнь свою за други своя”, Незатейливые парнишки – Ваньки, Васьки, Алешки, Гришки, – Внуки, братики, сыновья! Після зняття блокади, майже за рік до закінчення війни, Ахматова повернулася в рідне місто. У телеграмі, посланій з Ташкента з проханням повернути її до Ленінграда, Анна Андріївна написала: “Хочу бути корисною місту”. І вона стала корисною і потрібною йому.

На відміну від багатьох поетів-співвітчизників, Ахматова говорила з людьми не гаслами, а живими людськими словами про Батьківщину, про війну, про любов і про квіти: Я к розам хочу, в тот единственный сад, Где лучшая в мире стоит из оград. Це, звичайно, про Літній сад. “Всем смертям назло” у роки війни Ахматова продовжувала працювати над “Поемою без героя”, якій віддала майже третину життя. У листопаді 1944 року вона написала в передмові до першого видання: “Я присвячую цю поему пам’яті перших її слухачів – моїх друзів і співгромадян, що загинули в Ленінграді під час облоги. їхній голос я чую і згадую, коли читаю поему вголос…” От чому на поетичному вечорі, що відбувся в Ленінграді в серпні 1946 року у Великому драматичному театрі, зал зустрів Ахматову громом овацій, що тривали хвилин п’ятнадцять.

Про трагедії війни, як і про трагедії сталінського терору, Ахматова могла б сказати словами зі свого не опублікованого ще, але вже написаного “Реквієму”: “я была тогда с моим народом там, где мой народ, к несчастью, был”. Це найвище, на що здатен поет в годину випробувань.




Трагедія війни в ліриці Анни Ахматової
Обратная связь: Email