|  | 

Трагічні картини минулого українського народу у творі Л. Костенко “Маруся Чурай”

Про наші битви – на папері голо. Лише в піснях вогонь отой палить. Л. Костенко. Іноді чуються голоси про те, що Україна не має своєї історії, а те, що є – невиразне і бліде. Ліна Костенко, яка у своїй творчості часто звертається до історичного минулого нашої держави, доводить протилежне – Україна має свою давню, насичену подіями, історію.

Ось чого у нас немає – так це великої кількості документів, записів, літописів.

Історія України – це історія війн, які постійно точилися на нашій землі. Так уже вийшло, що лежить Україна на роздоріжжі, між великих шляхів. І часто бувало так, що сильні держави воювали між собою, а ареною битв була Україна. І горіли наші міста і села, горіли хати, церкви, ратуші, і в тому полум’ї зникали документи, які могли б стати історичними свідченнями епох.

У романі “Маруся Чурай” Ліна Костенко цілий розділ “Проща” присвятила тому, щоб показати Україну такою, якою вона була у XVII столітті. Маруся Чурай за вбивство Гриця Бобренка була засуджена до страти, а потім за указом Богдана Хмельницького її помилували і відпустили.

Не маючи сил залишатися вдома, дівчина йде на прощу до Києва. По дорозі вона зустрічає мандрівного дяка, який веде по Україні Марусю Чурай, а разом з нею і нас, читачів. Ще недалеко від домівки відійшла Маруся, а її вже обступили тіні минулого:

Там відступало військо Остряниці: Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки Солонині Слізьми покути висох солончак. А трішки далі, де стоїть хрест, віддали на мученицьку смерть Наливайка:

За те, що він боровся за свободу, Його спалили в мідному бику. А он уже й видніє з далини Столиця Вишневецького – Лубни. Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України. Ярема Вишневенький, онук народного героя Байди Вишневецького, ненавидів Україну, а українців вважав бидлом, годним лиш на те, щоб працювати.

Будь-який вияв невдоволення селян він жорстоко карав.

“Уломок рицарського роду, мучитель власного народу”, “упир з холодними очима” – Ліна Костенко знаходить виразні і влучні епітети для характеристики цього страшного князя. І таке знала наша історія. Подорожні минають все нові і нові села, у яких стоять обідрані, порожні хати, бо хазяї погинули від руки Яреми Вишневецького, й дяк згадує давню історію і робить цікаві узагальнення.

Апіїв шлях – це дорога з Риму. Біля тієї дороги стояли хрести, на яких розпинали злочинців, бунтарів. Про цю дорогу знають всі, адже про неї писали і історики, і поети.

А хто буде знати про ці удовині села, спалені, поруйновані українські міста, “хто знає, що тут відбулося?”. Дяк говорить про те, що неназване і непізнане піде у небуття, що пройде багато років, і люди забудуть про ці страшні події, адже

Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен, Дорогою до Києва з Лубен!

Дяк і Маруся простують далі, минають такі ж поруйновані села, цвинтарі. І раптом попереду побачили вогники. Але це горять свічки у руках помираючих людей, що лежать під небом на траві. То жителі дивної, прекрасної Волині, що тікають із свого благословенного краю від голоду і ніде не знаходять порятунку.

І страждання українського народу ніде не записані, а значить, з часом можуть забутися. Щоб цього не сталося, щоб не залишилася наша історія тільки в піснях, і творить прекрасна поетеса, українська Сафо – Ліна Костенко.




Трагічні картини минулого українського народу у творі Л. Костенко “Маруся Чурай”