“Треба любити людину. Тоді тільки ти маєш право сміятися” (Остап Вишня) – Остап Вишня (1889-1956)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література 1920-1930 років

Остап Вишня (1889-1956)

Він світив як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гриміти як грім, і того грому боялись усі плазуни й негідники.

(Максим Рильський)

Немає, мабуть, такого куточка в Україні, де б не чули імені Остапа Вишні, не читали його веселих усмішок, іскрометних гуморесок, гострих фейлетонів. Недарма Олесь Гончар підкреслював, що ще із часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким сонячним сміхом, яким вона засміялась у творчості Остапа Вишні. І хоч великого сміхотворця вже давно немає серед живих, Остап Вишня і нині залишається неперевершеним майстром гумору, адже його усмішки надихнули на творчість цілу плеяду гумористів, які “виросли з Вишневого кореня”.

“Треба любити людину. Тоді тільки ти маєш право сміятися” (Остап Вишня)

Павло Михайлович Губенко, широко знаний під псевдонімом Остап Вишня, народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва поблизу містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області). Батько майбутнього гумориста Михайло Кіндратович працював прикажчиком у маєтку поміщиків фон Рот, був чесною, працьовитою і грамотною людиною, мав веселу вдачу, чудовий голос – баритон, любив народну пісню й музику. Гострим розумом і дотепним словом відзначалась і мати – Параска Олександрівна Балаш, яка народила сімнадцятеро дітей, серед яких Павло був другим сином. Незважаючи на постійні нестатки, в багатодітній сім’ї панувала злагода, діти любили одне одного, поважали батьків.

Та найбільшим улюбленцем сім’ї став Павлушка – саме так у дитинстві звали майбутнього гумориста. Дикі птахи не боялися хлопчика, а голуби сідали йому на плече, й він міг із птахом пройти навіть кілька кварталів у Києві. У народі про тих, кому особливо довіряють птахи й тварини, кажуть, що вони обрані Богом для особливої місії.

Коли шестирічного Павлика віддали до школи, він уже вмів добре читати. Успішно закінчив початкову, потім – Зіньківську двокласну школу. Учився охоче, багато читав, прекрасно розповідав казки й захопливі історії, які здебільшого складав сам.

Уже в зрілому віці з теплотою і трепетом згадував Павло Губенко свого першого вчителя Івана Максимовича Мовчана, котрий був “доброї душі дідуганом, білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська “.

Оскільки батько Павла був відставним солдатом, його нащадки мали право безплатно вчитися в Київській військово – фельдшерській школі, до якої першим із родини Губенків поступив Василь, котрий, до речі, теж мав письменницький хист, навіть друкувався під псевдонімом Василь Чечвянський, але в 1938 році був репресований і знищений. Учні військово – фельдшерської школи перебували на повному державному забезпеченні, але зобов’язувалися після закінчення школи відпрацювати певний термін у військовому госпіталі. В юності Остап Вишня втратив батька. Свою відповідальність за десятеро меншеньких Павло відчував протягом довгого часу, навіть під час служби в армії щомісяця надсилав сиротам хоч кілька карбованців.

Сестра Катерина теж віддавала родині майже все зароблене в школі. Так спільними зусиллями вони вивели в люди молодших братів і сестер. Витримати випробовування долі Губенкам допомагало почуття гумору, яким їх щедро нагородили батьки.

З 1907 року Павло Михайлович фельдшерував у хірургічній лікарні Південно-Західної залізниці в Києві. Продовжуючи вчитися самотужки, склав екстерном іспити за гімназію і в 1917 році став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Юнак щиро вітав утворення УНР, був активним і свідомим громадянином молодої держави, ходив на революційні мітинги, різні збори, бігав у Центральну Раду.

Проте бурхливий розвиток подій громадянської війни все-таки змусив Павла в 1919 році залишити навчання. Коли ж Київ захопили денікінці, Губенко разом із Директорією переїхав до Кам’янця-Подільського, де завідував медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. Був Павло Михайлович вимогливим чиновником, знаючим медиком, адже ще під час роботи в залізничній лікарні набув досвіду терапевта й хірурга.

У літературу Павло Михайлович увійшов під псевдонімом Павло Грунський, яким підписав перший сатиричний твір “Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституцій бути не може)”, опублікований 2 листопада 1919 року в кам’янець-подільській газеті “Народна воля”. Співпрацював Павло Михайлович і з газетою “Трудова громада”.

Протягом двох місяців у цих часописах було надруковано понад двадцять його творів! Після повернення в Київ митець був заарештований чекістами як контрреволюціонер і відправлений у харківську тюрму. На щастя, в перебіг подій втрутився Василь Еллан – Блакитний і заарештований Губенко у квітні 1921 року вийшов на волю. Письменник-рятівник допоміг Павлові Михайловичу влаштуватися перекладачем до газети “Вісті ВУЦВК”. Цього ж року письменник під псевдонімом Остап Вишня опублікував фейлетон “Чудака, їй-богу!” у журналі “Червоний перець”.

Коли автора питали про причину “ягідного” псевдоніма, він відповідав, що вишня і солодка, і кислувата, й саме таким він собі уявляє гумор: щоб і приємно було читати, й водночас щоб нападала оскома на тих, кого покритиковано.

На початку творчості з Остапом Вишнею сталася кумедна пригода: в нього вийшла книга у співавторстві з самим… Марком Твеном. І це не жарт, адже у виданні під спільною назвою “Сільськогосподарська пропаганда” надрукували оповідання американського класика “Як я був редактором сільськогосподарського часопису” і три сатиричні твори Остапа Вишні. Така витівка долі виявилася пророчою: молодий автор невдовзі став всенародно визнаним улюбленцем, також класиком, але українським! На творчі зустрічі з Остапом Вишнею завжди приходили сотні людей. Як згадував його приятель і гуморист Олександр Ковінька, батьки піднімали дітей на руки, щоб ті краще бачили й змогли запам’ятати Остапа Вишню на все життя.

Хоча на вигляд Павло Михайлович був звичайнісіньким чоловіком: невисоким, з трохи поріділою чуприною, зате очі світилися такою добротою і теплом, що співрозмовникам ставало затишно й весело. Книги Остапа Вишні виходили величезними тиражами. Упродовж 20-х років з-під його пера вийшли такі найпомітніші книги: “Вишневі усмішки сільські”, “Кому веселе, а кому й сумне”, “Ану, хлопці, не піддавайсь!”, “Вишневі усмішки кримські”, “Українізуємось”, “Вишневі усмішки театральні”.

Письменник Федір Маківчук жартував, що популярність гумориста ширилася зі швидкістю лісової пожежі. Щороку виходило друком по десять – п’ятнадцять книжок Остапа Вишні, а 1929 року в Україні випущено рекордну кількість його видань – двадцять вісім. Неймовірну популярність Остап Вишня сприймав скромно, навіть байдуже.

Він дорожив спілкуванням з талановитими людьми свого часу, глибоко поважав простолюд, сам працював натхненно, без вихідних, не відчуваючи втоми.

Попри надзвичайну зайнятість у пресі, Павло Михайлович часто приходив до театру імені Івана Франка й ненав’язливо пропонував режисерові та акторам своє бачення мізансцен. Підказки й зауваження завжди виявлялися слушними, тому незабаром митцеві запропонували посаду завліта. Довгі роки Остап Вишня приятелював із Лесем Курбасом, Гнатом Юрою, Мар’яном Крушельницьким, присвятив корифеям української сцени чимало гуморесок, об’єднаних у збірку “Театральні усмішки”.

У 1921 році Павло Губенко одружився з дочкою господині, в якої знімав квартиру. В подружжя народився син В’ячеслав, але шлюб проіснував лише чотири роки. Згодом Павлові Михайловичу довелося взяти дитину до себе, бо колишня дружина померла в 1933 році. Друга дружина Павла Губенка теж понад усе любила театр: надзвичайно вродлива Варвара Маслюченко прекрасно грала на харківській столичній сцені. З храмом Мельпо – мени пов’язав долю й наймолодший брат Павла – Костя.

Театр для Остапа Вишні залишався особливим магнітом усе життя.

На жаль, наприкінці 20-х – на початку 30-х років гумористові стало дедалі важче друкувати свої сатиричні твори. Наслідки літературної дискусії 1925-1928 років, яка з площини естетичної, суто фахової, перейшла в політичну, не могли не позначитися й на долі Остапа Вишні, адже він симпатизував і ВАПЛІТЕ, й Пролітфронту, які мали національне спрямування й захищали право української літератури на національну самобутність. Сьогодні залишається лише дивуватися, як у страшні часи репресій Остап Вишня не тільки виявляв неймовірну витримку, а й активно допомагав багатьом із тих, кого зарахували до “ворогів народу”.

Коли в 1931 році був заарештований Максим Рильський, якого пізніше гуморист жартівливо називав Максимом Черешнею, Павло Михайлович приїхав з Харкова, не боячись накликати на власну голову чекістських круків, й зробив усе, щоб підтримати вбиту горем сім’ю Максима Тадейовича. Як тільки Рильського випустили з в’язниці, Губенко забрав його до себе в Харків на кілька тижнів, щоб поет почувався безпечніше.

26 грудня 1933 року Павла Михайловича заарештували, звинувативши у причетності до контрреволюційної групи УВО та підготовці замаху на державного діяча Павла Постишева. Спочатку Остап Вишня нещадно висміював надумані звинувачення, але митця катували так, що мусив підписати продиктовані слідчими “власні” зізнання. Великий сміхотворець, який так щиро любив свій народ, був проголошений його ворогом й на десять років опинився за колючим дротом Ухтинського табору в селищі Чиб’ю (республіка Комі). Книги письменника друкувати заборонили, а вже надруковані вилучили з книгарень і бібліотек, тож не дивно, що опубліковані до арешту твори стали раритетом.

Весь архів письменника, залишений у друзів, у роки війни безслідно зник. Дружина Павла Михайловича, Варвара Маслюченко-Губенко, дивом зберегла чотиритомник його творів. їй, відомій актрисі, після судового вироку чоловікові було наказано в п’ятиденний термін виїхати за межі України. Залишивши старшого з дітей – В’ячеслава – у своєї матері, вона разом із маленькою Марією вирушила на Північ, до Архангельська. Близькість проживання родини до місця заслання чоловіка давала змогу мужній жінці пересилати в табір теплий одяг і харчі, інколи провідувати і морально підтримувати Павла Михайловича. Варвара навіть роздобула й привезла чоловікові в концтабір друкарську машинку.

Ув’язнені називали її декабристкою XX століття.” Ти для мене і дружина, і мати, і сестра, і ангел мій”, – писав в одному з листів Остап Вишня. У вкрай несприятливих умовах письменник вів табірний щоденник, який у 1989 році вийшов друком під назвою “Чиб’ю”. Цей унікальний твір відкриває трагічні сторінки життя письменника та інших політв’язнів з України на засланні в республіці Комі, зокрема у зловісному концтаборі у Воркуті.

У грудні 1943 року Остап Вишня був перевезений з концтабору до Бутирської тюрми в Москві, трохи підлікований і випущений на волю як хвора людина, з “милосердя” уряду не добувши всього двадцять три дні свого терміну ув’язнення. Радісна зустріч із дружиною й дітьми зігріла душу письменника. Він намагався дізнатися про події за останні роки, годинами слухав радіо, жадібно читав книжки… Проте вкрай виснаженого Павла Михайловича змучувала виразка шлунка, яка все більше загострювалася.

Воєнні часи ускладнювали ситуацію: не було ліків, не вистачало дров. Остап Вишня перебував у депресії і вже не вірив, що колись зможе написати щось смішне. Та 26 лютого 1944 року з-під його пера з’явилась “Зенітка”, що ознаменувала початок другого періоду в творчості гумориста.

Щоправда, вже в 1946 році після публікації фейлетону “Дозвольте помилитись!” над Остапом Вишнею знову нависла небезпека арешту, в пресі з’явились звинувачення митця у викривленому й глумливому змалюванні радянської дійсності. Проте Павло Михайлович продовжував творчо працювати, а з 1948 року почав вести щоденник, який дістав шевченківську назву “Думи мої, думи мої…”. У цьому щоденнику багато надзвичайно цікавих і афористичних думок, наприклад: “Коли входиш в літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!”; “1) Образи? – Народ!

2) Сюжети? – Народ! 3. Тема? – Народ! Література – народ!”.

Тридцять п’ять років Остап Вишня чесно і плідно трудився на ниві рідного письменства. Майже третину цього часу забрало заслання. Крім гумористичних творів, митець пробував себе у драматургії (музичний гротеск “Вій”, драма-пародія “Запорожець за Дунаєм”, п’єса “В’ячеслав”), перекладав з російської мови твори Миколи Гоголя, Антона Чехова, Володимира Маяковського.

Остап Вишня з дружиною Варварою. Фото. Кінець 40-х років

Пам’ятник на могилі Остапа Вишні на Байковому кладовищі в Києві

Як колишній політичний в’язень, Губенко перебував під пильним наглядом спецслужб до кінця життя. Аж 25 жовтня 1955 року Остапа Вишню реабілітували. Жити йому лишалося менше року. Він наче передчував це й намагався насолоджуватися красою природи, писати про звичне й просте.

У книзі “Мисливські усмішки” Остап Вишня залишався генієм сміху, тонким і делікатним гумористом, людиною великого серця.

Тим часом сонце Остапа Вишні хилилося до заходу. Про трагічний день 28 вересня 1956 року Юрій Бурляй згадував: “Про кончину письменника, яка сталася увечері, почув на ступного дня вранці у повідомленні по Республіканському радіо. І зразу ж метнувся до нього додому. А він, спокійний і тихий, осяяний своїм високим чолом мислителя, лежав у труні на столі. Другого погожого теплого дня, коли в сумній зажурі зазвучав наш народний реквієм-пісня “Козака несуть і коня ведуть” – коні повільно везли катафалк містом. В останню путь Остапа Вишню проводжав увесь скорботний, схилений в жалобі Київ.

Мені здавалося, – всі його читачі, наш народ складав йому свою любов і шану. За той незмірний подвиг у житті й літературі, який він так самовіддано, самозречено здійснив”. Поховали Павла Михайловича на Байковому кладовищі. Письменник не забутий сучасними читачами.

Його “Мисливські усмішки” досі прекрасно сприймаються слухачами зі сцени, по радіо. Кращі твори Остапа Вишні, як і легендарний лист запорозьких козаків до турецького султана, будуть цікавими ще не одному поколінню.

Словникова робота.

1. Улюбленими жанрами Остапа Вишні були фейлетони й усмішки. Запам’ятайте визначення цих термінів.

Фейлетон (франц. feuilleton – аркуш) – короткий художньо-публіцистичний жанр періодичної преси, в якому події найчастіше змальовані в сатиричному дусі. Термін “фейлетон” виник у Франції, коли одна з газет почала випускати листок-додаток, на якому друкували театральні й літературні новини. Оскільки автори вміщували переважно розгромні рецензії, то фейлетонами почали називати твори сатиричної прози, які спиралися на реальні події, документальні дані.

Усмішка – симбіоз фейлетону та гуморески. Своєрідність усмішки полягала в доброзичливому гуморі, лаконізмі й дотепності, поєднанні побутових замальовок, жанрових сценок з ліричними авторськими відступами, пейзажами. Виникнення назви “усмішка” її творець пояснював тим, що йому життя усміхається і він сам життю усміхається. Остап Вишня розвивав такі жанрові різновиди, як усмішка-пародія, усмішка-жарт, усмішка-нарис, усмішка-оповідання, усмішка-мініатюра, усмішка-реп’яшок.

З легкої руки гумориста в багатьох часописах і нині вміщують рубрики “Народні усмішки”, “Козацькі усмішки” тощо, в його душі жар любові – невгасної любові до народу, до Вітчизни, до і краси життя і мистецтва” (Олесь Гончар); б) “Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служить йому, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу. Ніколи я не зрадив інтересів свого народу!” (Остап Вишня); в) “У народі найбільше знані три українці: Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко і Остап Вишня” і (Максим Рильський).



(1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір на тему: “Треба любити людину. Тоді тільки ти маєш право сміятися” (Остап Вишня) – Остап Вишня (1889-1956)