|  | 

У чому виявляється неоднозначність образу України в творчості Є. Маланюка?

Головна тема поезій Є. Маланюка, визнаного українського “імператора” залізних строф, співця “абстрактів і контрастів”,- Батьківщина, Україна, проблема її державності в минулому, сучасному й майбутньому:

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної Вітчизни постає як символ степової Еллади. Змальовуючи його, Є. Маланюк висловлює широку гаму почуттів: від захвату й болю за втраченим раєм рідної домівки, рідної землі (“О моя степова Елладо, ти й тепер антично-ясна… А мені ти – фата-моргана на пісках емігрантських Сахар…”) до обурення (“Куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?”) і навіть гіркої зневіри (“…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, проклятий край, Елладо степова?!”).

У цих рядках – синівські почуття справжнього патріота, який вболіває за Вітчизну, за шлях її розвитку, за народ. На думку поета, ставлення до Батьківщини кожного має виражатися в найприродніших стосунках:

…не треба заплутано метикувати

В залежності від нагод і годин,-

Тільки знати:

Вона – Мати,

Ти – син.

Є. Маланюк віддає перевагу слову “Еллада”, а не “Україна”. Це пояснюється його поглядами на процеси розбудови держави, її роль і місце в цивілізованому світі. Поет вважає, що Україна географічно й політично знаходиться на перехресті доріг із “варяг у греки”, а її історія сягає скіфських часів. І коли він називає Україну Елладою, то має на увазі “соняшну” Елладу, в якій торжествують сили цвітіння, тобто панують гармонія, краса, порядок, добро.

Проте лагідному, умиротвореному образу Вітчизни протистоїть інший – образ державницького Риму. І, як слушно зазначає Д. Павличко, “поетове серце тягнулось до України-Еллади, але його розум був на боці України-Риму”, тобто сильної і міцної держави: “І виросте залізним дубом Рим з міцного лона скитської Еллади”.

Є. Маланюк вірить у свій народ, його творчі сили, здатність збудувати омріяну віками незалежну державу Водночас він бачить його негативні риси: байдужість, пасивність, вічні нарікання на нещасливу долю, риси малороса, “тюхтія-хохла”, виплекані роками довгої неволі.

Так почуття любові змінюється почуттям ненависті, віра в державницьку ідею (“Та вдарить день і загуде Дніпро й хрестом своїм ми ідола розколем”) – передчуттям апокаліпсису (“Літаки закрутяться, мов листя, башти захитаються й падуть. Десь зі сходу, з-поза передмістя білим сонцем стане Страшний Суд”). На протиставленнях поет створює й образ України: вона – кохана й розпусниця, свята й відьма. За допомогою таких різних характеристик яскравіше окреслюється образ, він набуває великої експресивної сили.

Недаремно Д. Донцов називав Є. Маланюка “трагічним оптимістом”. Справді, поет і вболіває за рідну землю, за зневажений неволею народ, і вірить у його силу, міцність духу, розум, так необхідні для побудови незалежної держави:

…вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть взріти сонця волі,

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі.

Щоб власний Рим кордоном вперізав

І поруч Лаври – станув Капітолій.




У чому виявляється неоднозначність образу України в творчості Є. Маланюка?