У розмаїтті мистецьких напрямів – Літературний процес кінця XIX – початку ХХ століть

Підручник Українська література 10 клас

ХХ Століття

У розмаїтті мистецьких напрямів

Поява в українській літературі новаторських творів пов’язана з іменами письменників, які намагалися “цілком модерним європейським способом зобразити життя українського народу” (Іван Франко). Насамперед назвемо Ольгу Кобилянську і Лесю Українку. Талановитій буковинці належить пальма першості в осягненні глибинних процесів людської психіки, зокрема жіночої (“Царівна”, “Людина”), засобами нового письма. Ольга Кобилянська започаткувала в українській прозі стиль, що здобув назву неоромантизму. “Новоромантичний прапор” підняла своєю драматургічною творчістю і Леся Українка.

Неоромантична гуманістична концепція обох письменниць грунтувалася на чуттєвій сфері людини, емоційно-інтуїтивному пізнанні світу, духовному, “визвольному” пориві “у блакить”, прагненні до повноти буття, виявлення людського потенціалу, намаганні поєднати гармонію ідеалу з життєвою правдою. У центрі художнього зображення неоромантиків була яскрава, неповторна особистість, що протистояла сірій масі.

До імпресіонізму прийшов у своїх художніх пошуках Михайло Коцюбинський. Для його письма характерними були психологізм, пластичність і ліричність стилю, ескізна манера. Проза Михайла Коцюбинського відзначається звукописом, тонкою грою кольорів, світлотіней, натяків, що переважали над іншими зображально-виражальними засобами (“На камені”, “Цвіт яблуні”, “Intermezzo”).

Експресивною манерою художнього письма позначені новели Василя Стефаника “Кленові листки”, “Камінний хрест”, “Новина”, “Марія” – своєрідні художні студії душі покутського селянства. Твори цього блискучого майстра слова демонструють монументальне мислення у формі художньої мініатюри. Концентрація чуття, динамічність ситуацій, колоритність персонажів, ліричність, психологізм та філософічність письма, висока культура характеризують новелістичний світ Стефаника.

Новаторські пошуки в українській літературі межі століть були задекларовані поетичними маніфестами і реалізовані в художній практиці. Культ краси, романтика “чарів ночі”, милозвучність поетичного слова характерні для символістського письма Миколи Вороного та Олександра Олеся. Альманахи, що з’явилися стараннями Миколи Вороного (“З-над хмар і долин”, 1903) та Михайла Коцюбинського і Миколи Черня – ського (“З потоку життя”, 1905), реалізували спроби українських митців наблизити рідне письменство “до новітніх течій і напрямів у сучасних літературах європейських”.

Зародження і поширення ідей модернізму в українській літературі на Західній Україні пов’язане з літературним угрупованням “Молода Муза”, що існувало у Львові в 1907-1909 роках, а також із журналом “Українська хата”, що виходив у Києві упродовж 1909-1914 років. Членами “Молодої Музи” були Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький. “Молодо – музівців” об’єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, засвоювати надбання світової поезії, інтегруватися у загальноєвропейський культурний процес. На думку літературознавця Миколи Ільницького, “Молода Муза” була “однією з ланок в ланцюгові літературних організацій багатьох країн Європи – “Молода Бельгія”, “Молода Німеччина”, “Молода Польща” та ін., що проголосили своїм гаслом символізм та служіння красі”. Інтерес молодих письменників до символізму зумовлювався їхнім неприйняттям натуралізму і побутовізму, прагненням до багатовимірності і трансцендентності. “Молодомузівці” запровадили й активно експлуатували нові для української літератури теми – світової скорботи, самогубства, заглиблення у трансцендентну (ту, що перебуває за межею пізнання) суть явищ, бунту особистості проти приземленості особи, проти одноманітності, буденності життя.

Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ століть не цуралися ані соціальних тем, ані національних традицій української літератури. Своєрідне співвідношення Краси і Правди визначає особливість українського модернізму. Якщо для європейського модерніста краса – це не лише форма, а й зміст твору, мета його творчості, спосіб удосконалення світу, то для українського модерніста краса – поняття більш реалістичне, ніж умовне, витворене уявою.

Творчі здобутки української драматургії початку ХХ століття найкраще представлені творчістю Лесі Українки, Олександра Олеся та Спиридона Черкасенка. Леся Українка вважала реалістичний і натуралістичний спосіб “фотографувати” довкілля “приниженням свого хисту”. Її неоромантичні драматичні твори фіксують прагнення до гармонії ідеалу з життєвою правдою, спробу зробити можливе дійсним, піднести пересічну дійсність до висот духу (“Одержима”, “Лісова пісня”). Вражає жанрове розмаїття драматичних творів Лесі Українки: драматична сцена (“Іфігенія в Тавриді”), діалог (“В дому роботи, в країні неволі”), етюд (“Йоганна, жінка Хусова”), драматичні поеми (“Одержима”, “Бояриня”, “Кассандра”), драма (“Камінний господар”), фантастична драма (“Осіння казка”), драма-феєрія (“Лісова пісня”). За рівнем ідейної напруги та мистецької досконалості драматургія української письменниці стоїть у ряду найвагоміших здобутків усесвітньої драматургії.

У стильовому річищі символізму розвивалася драматургія Олександра Олеся (“По дорозі у казку”, “Трагедія серця”, “Над Дніпром”) та Спиридона Черкасенка (“Жах”, “Повинен”).

Завершуючи огляд української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть, наголосимо, що цей період є першим етапом в еволюції українського модернізму, який спочатку мав назву декадансу (від франц. decadence – занепад). Для нього характерні песимізм, спричинений переконанням у пануванні в світі хаосу, потворності, зла, яких людина неспроможна відвернути; фаталізм, зумовлений відчуттями втоми, відчаю, зневіри в людині, втечі від життєвих реалій; краса згасання, що виявлялася в описах завмирання природи і смерті людини, переважанні блідих барв, настроїв суму й туги. Серед європейських митців декадентами вважають Артюра Рембо, Поля Верлена, Стефана Малларме, Моріса Метерлінка, Еміля Верхарна, Оскара Уайльда.

В Україні ознаки декадансу наявні у певних творах Івана Франка (збірка “Зів’яле листя”), Миколи Вороного, молодомузівців, Григорія Чупринки, Миколи Філянського; в Росії – Олександра Блока, Андрія Бєлого, Дмитра Мережковського, Федора Сологуба та інших.

Микола Бурачек. Овини. Початок ХХ ст.

Наступним етапом дослідники називають власне модернізм, що охоплює 20-і-60-і роки ХХ століття. Цей час вважають періодом розквіту модернізму, який творили європейські та американські митці Франц Кафка, Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, Вільям Фолкнер, Джордж Оруелл, Герман Гессе, українські – Іван Франко, Василь Стефаник, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Микола Хвильовий, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Стус, російські – Михайло Булгаков, Андрій Платонов, Марина Цвєтаєва, Йосип Бродський, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Белла Ахмадуліна та інші.

Третім етапом модернізму є авангардизм, який виник під час Першої світової війни і проіснував до кінця ХХ століття. Авангардизм називають мистецтвом протесту і руйнування, адже його представники намагаються зруйнувати звичні уявлення про світ, моральні норми, мистецькі критерії, виступають проти фальші, лицемірства, шаблонів у літературі тощо.

Розвиток модернізму в українській літературі на межі ХІХ-ХХ століть був сприйнятий неоднозначно і спричинився до літературних дискусій. Усі напрями модернізму – символізм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм та інші – об’єднувало прагнення нової форми та антиреалістична спрямованість. Проте митці, що поділяли принципи естетики модернізму, зазвичай, не проголошували розриву з соціальною тематикою і національною традицією, а прагнули поєднати її з новими західноєвропейськими віяннями.

Отже, особливостями модернізму в Україні вважають поєднання романтичного та реалістичного типів творчості, синтез різноманітних стилів модернізму, тісний зв’язок модернізму з національним, соціальним життям.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір на тему: У розмаїтті мистецьких напрямів – Літературний процес кінця XIX – початку ХХ століть