|  | 

Українські звичаї і обряди, побут у романі Ю. Яновського “Вершники”

Одразу після виходу роман Ю. Яновського “Вершники” одержав схвальні, захоплені відгуки читачів. Офіційна ж критика сприйняла його насторожено, незважаючи на яскраво виражену прихильність автора до партії комуністів, більшовицькій ідеї. Тепер ми можемо зрозуміти, чому. Адже письменник змалював Україну не тільки в її кривавому протиборстві, а також в її багатих традиціях та звичаях, народній творчості. Це не тільки не схвалювалося, а навіть заборонялося.

Художня тканина твору наскрізь пронизана пісенністю, ге-роїчністю народних дум, сумом плачів та закликань. Найбільш цікава з цього погляду новела “Дитинство”. Перед нами проходить усе життя українського селянина-степовика – від народження до смерті.

Це його радощі та болі, нестатки та злидні, темнота і пияцтво, а разом з тим – дивовижне єднання з природою, вміння задовольнятися малим, бачити прекрасне у найбуденнішому, потяг до краси. Ось як малий Данилко сприймає “голу, порожню рівнину”, яка викликає подив у нестеповиків – як там можна жити взагалі: “…степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти…” Навіть малий хлопець знає, які рослини їстівні, а які – ні, бачить навколо багато своїх друзів – і жайворонка, й орла, і чорногуза-землеміра, і ящірку, і диких бджіл. Постійні нестатки привчили цінувати і вважати смачними “шкоринку з хліба й маленьку цибулину та солі до неї”, а “кислий-прекислий сирівець та ячні коржі” – “розкішною вечерею”. Прадід Данилків був “господарем степових звичаїв”. Він говорив, що весну починає бабак, який прокидався на Явдохи до сходу сонця й свистів.

Примічав, “звідки в цей день вітер, коли з Дніпра – риба ловитиметься, коли з степу – добре на бджоли, коли з низу – буде врожай, а побачивши першу ластівку, треба було кинути на неї жменю землі – “на тобі, ластівко, на гніздо!” Радив онукові топтати перший ряст, щоб Бог дав діждати рясту й наступного року. Після першого весняного грому дівчата бігли умитися з криниці і втертися червоним поясом – на красу; хлопці намагалися підняти ріг хати – на силу. На Сорок Святих у школу учительці несли сорок бубликів, а самі діти ласували печеними з тіста жайворонками.

На Теплого Олексія виставляли бджіл для обльоту. Вербної неділі прадід злегка хльостав онуків свяченою вербою, приказуючи: “Верба хльос, бий до сльоз! Верба б’є, не я б’ю.

За тиждень – Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!” Вечорами дівчата співають веснянки, славлячи весну. Потім діти, замурзані й голодні, бігали під теплим дощем, закликаючи цілющу вологу на поля та городи: “Дощику, дощику! Зварю тобі борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся”. Невимовно тяжким було життя селян. Таким, наприклад, що навіть смерть когось із близьких здавалася Данилкові святом – можна досхочу наїстися.

Але при тому залишалося поняття честі роду (хлопчик бився з кожним, хто посмів глузувати з його п’яного батька); потяг до краси (мати чудово розмальовувала печі собі й людям, пекла найкращих жайворонків). Батькові прощали все за його спів, за любов до праці, майстерності як визначника вартості людини: “Малий чабанець… може вивчитися на чабанчука й вийти на чабаненка, і, нарешті, заступити батька-чабана…” То ж не можна не замилуватися оцим чарівним поетичним світом, змальованим письменником, не подивуватися мудрості наших предків, кожен обряд і звичай яких мали глибокий зміст і практичне значення. Добре, коли б ми пам’ятали й підтримували ці кращі традиції наших пращурів.




Українські звичаї і обряди, побут у романі Ю. Яновського “Вершники”
Обратная связь: Email