|  | 

“В цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста” (Олесь Гончар) – Панас Мирний

Підручник Українська література 10 клас

Панас Мирний

(1849-1920)

Панас Мирний залишив нам художній синтез своєї доби, галерею повнокровних образів, народних характерів, що мають велику силу соціального узагальнення.

(Олесь Гончар)

Один із найвідоміших класиків Панас Рудченко, який виступав у літературі під псевдонімом Панас Мирний, був творцем українського соціально-психологічного роману, визначним майстром реалістичної прози. Михайло Коцюбинський називав Панаса Мирного “силою і красою літератури нашої”, підкреслюючи широкий та вільний лет думки автора багатьох повістей, романів, оповідань як особливість його творчої манери, як “те, чого не стає мало не всім нашим белетристам”.

“В цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста” (Олесь Гончар)

Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в Миргороді на Полтавщині у сім’ї зубожілого дворянина-чиновника. Яків Григорович, батько митця, був бухгалтером повітового скарбництва і подбав про забезпечення дітей освітою та майбутньою чиновницькою посадою. Панас навчався у Миргородській церковно-парафіяльній школі, згодом – у Гадяцькому повітовому училищі, де отримав п’ять похвальних листів як один із кращих учнів. Здібний випускник, звичайно, мріяв про гімназію, після якої відкривалися можливості університетської освіти, проте, за наполяганням батька, вже з чотирнадцяти років розпочав роботу в повітовому суді.

З одного боку, рано розпочата кар’єра мала переваги: Панас служив канцеляристом у різних установах Гадяча, Прилук, Миргорода, поки в 1871 році назавжди не оселився в Полтаві, поступово піднявшись по службовій драбині на найвищий щабель і ставши дійсним статським радником. З іншого боку – казенне канцелярське середовище, оточення бюрократів і хапуг жорстоко травмувало вразливу душу юнака, особливо в перші роки служби.

Велику роль у вихованні Панаса відіграла його мати Тетяна Іванівна, дочка миргородського дрібного чиновника Гординського, яка змалку прищеплювала своїм дітям любов до української мови й народної пісні. П’ятеро дітей відчували її повсякденну турботу й виховувалися за принципами української етнопедагогіки. У народному дусі виховувала дітей у сім’ї Рудченків і няня Оришка – Ірина Костянтинівна Батієнко, яку майбутній письменник дуже любив і яка пізніше стала прообразом багатьох героїнь його художніх творів.

Малі Рудченки залюбки читали Шевченків “Кобзар”, багато віршів знали напам’ять. Уже в зрілому віці Панас Якович писав про необхідність свідомої й діяльної вдячності кожного українця Кобзареві: “Що ми зробили задля тієї правди, якій слугував покійний? Задля його діла, за котре він свою душу поклав і страждання приймав?” Дитячі враження від “Кобзаря” й роль цієї книги для різних верств українського суспільства митець згодом висвітлив у оповіданні “Пригода з “Кобзарем” (1906). Старший брат Панаса Іван, який віршував ще школярем, заохочував до творчості та збирання фольклору й майбутнього письменника.

Згодом Іван опублікував у “Полтавских губернских ведомостях” записані ним народні пісні про Палія та Мазепу. Білика, а саме такий псевдонім прибрав собі старший з дітей Якова Рудченка, знали в галицькому часописі “Правда”. Редактор цього львівського журналу запросив до співробітництва й Панаса, надрукував його вірш “Україні” (1872, № 5) та оповідання “Лихий попутав” (1872, № 8). Обидва твори були підписані псевдонімом Панас Мирний. Окрилений успіхом, у цьому ж році молодий митець розпочав писати драму “Лимерівна”, яка згодом побачила світ у львівській “Зорі”, взявся за переспів українською мовою “Слова про похід Ігорів…”, надрукованого під назвою “Дума про військо Ігореве”.

Про причину, яка спонукала Панаса Яковича до творчості, він писав у своєму етюді: “Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи”.

Якщо фахівці вважають, що для Тараса Шевченка роком найвищого розквіту творчості був 1845, то для Панаса Мирного найурожайнішим виявився 1872 рік. Саме навесні цього року письменник задумав створити роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. У нарисі “Подоріжжя од Полтави до Гадячого” Панас Мирний згадує розповідь хлопчика-візника про полтавського розбійника Василя Гнидку, який під час бандитських нападів на оселі заможних селян погубив майже два десятки людей у Полтавському, Зіньківському, Миргородському та Переяславському повітах. У свідомості Панаса Мирного непересічні здібності сільського парубка, активного правдошукача, невтомного хлібороба із Заїчинців під Полтавою ніяк не поєднувалися з бандитським способом життя Гнидки в зрілі літа.

Розбурхана творча уява не давала спокою письменникові, спонукала його взятися за перо й на папері викласти свою версію деградації яскравої особистості.

Панас Мирний та Іван Білик. Фото. 1885

Спочатку митець створив повість “Чіпка” (1872), зосередивши увагу на змалюванні безрадісних дитячих і обнадійливих юнацьких літ головного героя. Втрата землі, розпач, пияцтво й поступове сповзання Чіпки на криву стежку в цьому творі показано епізодично. Усвідомлюючи, що самостійно дати раду всьому задуманому навряд чи вдасться, Панас Мирний звернувся за порадою до свого брата, Івана Білика (1845-1905), на той час відомого фольклориста і перекладача з російської мови творів Івана Тургенєва. Прочитавши повість “Чіпка”, Іван Якович зробив чимало зауважень, зокрема порадив Панасові оцінювати дії головного героя з погляду соціуму, в якому виріс Чіпка.

Приступаючи до написання значно більшого обсягом і суттєво глибшого твору, ніж повість “Чіпка”, Панас Мирний запросив брата до співавторства та обрав нову назву – “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Найімовірніше, це риторичне запитання письменник запозичив із Біблії, власне, з книги Йова, який в розпачі пояснює причину свого волання до Бога: “Чи ж реве віл при яслах повних?” (6;5). Іван Білик поглибив історичним матеріалом екскурс у минуле, відтворивши історію села Піски, вивів образи предків деяких персонажів (передусім старого січовика Мирона Гудзя), написав розділи “Новий вік”, “Старе – та поновлене”. На жаль, продуктивна співтворчість братів довго не тривала, бо у 80-і роки Іван занедбав свою літературну діяльність, усі сили поклавши на те, щоб зробити кар’єру, й таки став працівником міністерства фінансів.

Тим часом з’явилася друком повість Панаса Мирного “П’яниця” (1874), що обстоювала інтереси “маленької людини в чиновницькім мундирі” і перегукувалася з повістю “Шинель” Миколи Гоголя. На протест і таврування суспільного ладу герой повісті, Іван Левадний, спромігся єдиний раз, коли написав гнівного листа своєму братові Петрові, секретарю поліції, який, відчуваючи забезпечену своєю посадою вседозволеність, поламав Іванові життя, збезчестивши його кохану. Втім, далі викладеного на папері осуду Іван Левадний не пішов: лист так і залишився не відправлений адресатові.

Хоча в журналі “Правда” було надруковане ще й оповідання “Палійка” (1873) і особою митця зацікавилися шанувальники слова і в Західній, і в Східній Україні, Панас Рудченко вважав за краще своє авторство зберігати у таємниці. Його псевдонім – Мирний – ніби підкреслював неконфліктну природу автора. Проте роздуми над суспільним гнітом, царськими заборонами української мови й книги спонукали Панаса Мирного до активної громадської діяльності. 1874 року він взяв участь у роботі III Археологічного з’їзду в Києві, познайомився з Павлом Житецьким, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким.

Відчуваючи нищівну дію шовіністичної заборони 1876 року, Панас Мирний з іншими передовими людьми почав видавати в Полтаві тижневик “Рідний край”, в якому друкувалися художні твори, статті про потребу національного виховання молоді.

У 60-70-і роки у літературі набула актуальності тема “батьків і дітей”, і Панас Мирний відгукнувся на неї оповіданням “Народолюбець” (1874). Найважливіші думки цього твору “перемандрували” у його повість про українську інтелігенцію “Лихі люди”, головний герой якої – письменник Петро Телепень – був особливо близький авторові. Цей твір вийшов друком 1877 року в Женеві у видавництві Михайла Драгоманова “Громада”.

1881 року Мирний завершив соціально-психологічний роман “Повія”, який літературознавці відносять до найвизначніших творів української класичної прози. Панас Мирний вважав його вершинним у своєму доробку.

Міжпредметні паралелі. Проблему проституції вже порушували в творах “Дама з камеліями” Олександр Дюма-син, “Нана” Еміль Золя, “Блиск і злиденність куртизанок” Оноре де Бальзак, “Злочин і кара” Федір Достоєвський. Проте, на відміну від цих письменників, що змальовували моральне падіння й деградацію жінки з міських убогих закутків, де процвітали пиятика, бійки, неробство, зневага оточення до майбутньої жертви ще з дитинства, Панас Мирний повією вивів дочку порядних батьків, добре виховану й чуйну сільську дівчину, яка ступила на слизьку стежку через обставини та власну недалекоглядність, бажання вибитися в пани, а не заробляти важкою працею на хліб.

На противагу французьким і російським письменникам, Панас Мирний не плекав жодних ілюзій про можливість повернення пропащих жінок до нормального життя. Він усвідомлював, що фізичне ледарство неодмінно породжувало моральний занепад і духовне спустошення. Христя Притиківна пасивно пливе за каламутною течією свого розпусного життя, бездумно ламаючи не тільки власну, а й чужі долі.

Загибель хворої жінки на ганку рідної, але вже проданої хати, – свідчення остаточного життєвого фіаско людини, яка не зробила жодної спроби змінити своє життя на краще.

Упродовж 1872 – 1919 років Панас Мирний надрукував понад тридцять високохудожніх творів. Академік Олександр Білецький визначив три тематичні струмені в його творчому набутку: соціально-психологічні романи з народного життя (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “Повія”, “Голодна воля”); твори про життя української інтелігенції (“П’яниця”, “Лихі люди”); нариси й оповідання, що розробляють тему “батьків і дітей” (“Як ведеться, так і живеться”). Проте цими провідними напрямками творчості талант Панаса Мирного не вичерпувався. Він виявив себе талановитим драматургом (драма “Лимерівна”), поетом, автором казок та оповідань для дітей (“Казка про Правду та Кривду”, “Морозенко”, “Лови”), перекладачем (“Король Лір” Вільяма Шекспіра, “Дума про Гайявату” Генрі Лонгфелло, “Орлеанська Діва” Йоганна Фрідріха Шиллера).

Не слід забувати, що видання кожного твору, написаного українською мовою, в ті часи було неабиякою проблемою. Лише 1885 року Панас Мирний зумів видати свої твори в Східній Україні двома книгами під назвою “Збираниця з рідного поля”. У 1903 – 1907 роках вийшов тритомник вибраних творів письменника.

На відміну від Івана Нечуя-Левицького, Панас Мирний не був у житті самотнім. 1889 року він одружився із Олександрою Михайлівною Шейдеман, дочкою поліцейського чиновника. З народженням дітей сім’я потребувала все більших коштів, тож Рудченко мусив шануватися на посаді, багато сил віддавати службі. Сучасники Панаса Яковича свідчили, що він ретельно виконував свої службові обов’язки, хоч, водночас, ніколи не запобігав перед начальством, не спокушався перспективою отримати прибутковіше місце ціною компромісів.

Навіть рідному братові, який кликав його до Києва зануритися в бурхливе мистецьке життя і заробити більше, ніж у провінційному місті, Панас Якович відповів, що прагне мати державну роботу, яка б забезпечувала його хлібом насущним, але не призводила до непорозумінь із власною совістю. Олесь Гончар, задумуючись над долею Панаса Мирного, підкреслював неординарність його становища: “Ця людина свого часу здавалася для декого дивною, навіть загадковою: як, мовляв, співіснують в одній особі затягнутий у мундир чиновник, що ревно виконує свої обов’язки, і такий нещадний критик існуючого ладу, пристрасний викривач соціальної несправедливості, чиї кращі твори протягом багатьох років були під забороною царської цензури?” За сумлінне виконання своїх обов’язків упродовж п’ятдесяти років уряд нагородив Панаса Рудченка золотою табакеркою з діамантами, проте, порадившись із дружиною, ювілянт вирішив за краще отримати від держави гроші.

Останній період життя письменника був сповнений втрат і горя. Один за одним помирали друзі, яких Панас Мирний високо цінував: Борис Грінченко, Микола Лисенко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Перша світова війна зумовила розшуки жандармерією по всій Полтавщині неблагонадійного російського підданого Рудгана.

Йшлося про Панаса Рудченка, чиї листи до Львова з творчих питань у роки війни були розцінені як ворожа діяльність. Що цікаво, Панасові Яковичу особисто доводилося давати письмову відповідь, що в його відомстві Рудган не працює. Та найстрашнішим для митця стало те, що війна забрала життя улюбленого сина Віктора, який після закінчення університету служив офіцером на фронті.

У часи УНР Панас Мирний робив усе для того, щоб українська мова й література посіли в суспільстві належне місце. Він заснував у Полтаві товариство наймолодших читачів – “Зірка”, підготував театралізоване “Батькове свято”, приурочене до 150-річчя з дня народження Івана Котляревського. Варто пригадати, що святкування проходило в часи дені – кінського терору, тож письменник за свою активність та патріотичні переконання міг бути суворо покараним.

Прихід радянської влади Панас Мирний зустрів без ентузіазму. Працюючи на посаді завідуючого відділом податків Полтавського фінансового відділу, митець бачив, як обкладали нещадними податками й доводили до крайнього зубожіння працьовите українське селянство новітні гнобителі. Та найбільше вражала письменника зневага нової влади до безцінних духовних скарбів нації. В одному з останніх віршів Панас Мирний писав:

Та знищити все захотіли,

Що наживалося віками,

Що здобувалось кров’ю й потом

Із примусу і по охоті

Дідами нашими й батьками.

Бо то було добро “буржуйне”,

А ми усі соціалісти…

Помер письменник 28 січня 1920 року. Незважаючи на лютий мороз, сотні людей проводжали великого українця в останню дорогу. Народний хор співав жалобні пісні. Труну, покриту козацькою китайкою, везли на санях двома парами волів. Похований митець у Полтаві, де жив з 1871 року до своїх останніх днів.

Комедію Панаса Мирного “Згуба” успішно ставив на сцені театр корифеїв. Марія Заньковецька і Михайло Старицький в цій виставі грали головні ролі. У1892 році, коли в Полтаві трупа Миколи Садовського ставила “Лимерівну” Панаса Мирного, Марія Заньковецька, віртуозно зігравши роль головної героїні, під оплески залу вивела на сцену автора п’єси і прикрасила його голову лавровим вінком.

Оскільки Панас Якович тримав у таємниці свою творчу діяльність, це був єдиний раз у житті, коли він зважився показатися публіці.






“В цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста” (Олесь Гончар) – Панас Мирний
Обратная связь: Email