Василь Стус Своєрідність і сила мистецького таланту В. Стуса

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Життя і творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших поетів ХХ століття, схоже на спалах – короткий і яскравий.

Благодатна пора 60-х років народила плеяду талановитих українських поетів – І. Драча, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновський, В. Симоненка, В. Стуса. Вона багато в чому визначила і шлях їх естетичних пошуків, тематико-проблемне наповнення літературних творів. Але мистецьку спадщину В. Стуса не переплутати з будь-чиєю іншою, така вона оригінальна.

Поет тривалий час був відірваний від нормального людського життя, від сучасного йому літературного процесу, що певною мірою й визначило поетику його творів, художній світ, але аж ніяк не позначилося на загально людському пафосі поезій, їх довершеності та силі емоційного впливу на читача.

Коли аналізум вірші Стуса ми розумієм, що ліричний герой у його поезіях – він сам. Тому його твори такі пронизливо особисті. Їх ядром є позиція митця, позиція громадянина, патріота-сина – своєї матері по крові і матері-України. Поет прагне наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди – цих вселюдських ідеалів, за якими для нього не губилися ідеї національної самосвідомості рідного народу.

Не здайся – веснам. Легше-зимам

не здатися, Не здайся весні.

Спасенної тримайся криги,

пречистої тримайся туги,

шаленої тримайся муки

і так існуй, бо це – життя.

Цій поезії притаманна філософічність думки і лаконізм форми, бо автор ніби відкриває і стверджує основний закон людського існування у його найвищих виявах. Загалом для стилю В. Стуса характерне звертання до себе, до читача, звертання-прохання, звертання-засторога, наприклад: “не поспішай…”, “терпи, терець тебе шліфує…” та інші. Поет наповнює їх власним досвідом. помноженим на пекучі роздуми, що й надає їм всезагального значення. В Стус інколи звертається і до коханої, і до втраченої ним рідної землі, і до Бога, і до смерті, й до народу, і завжди це зумовлюється поетовим завданням – загострити свої роздуми, надати їм емоційності, сповідальності:

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні

і лазурово простелися,

пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!

Тема рідної землі, України, як і мотиви неволі, спогади про рідних, провідні у ліриці В. Стус. Цікаво перевтілився образ Вітчизни під пером поета. У вірші 1952 року “Навкруг Землі мої кружляли мрії” він бачить рідний край планетарно, затисненим в півкулі географічних карт, його символом є мелодія пісні, що запала в душу з дитинства. Поет гордиться отчим краєм, проте його захоплення вітчизною змінюється гостро викривальними, драматичними інтонаціями, коли йдеться про минуле україни

Сто років як сконала Січ

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України – матері

У “Палімпсестах” 1972-1979рр. ця емоційність підсилюється. “Німує край”, він -“царство немоти”, “йому за трумну пітьма кам”яна”- так влучно характеризує поет тогочасні реалії українського життя. З гіркотою, що йде від самого серця, він проголошує:

…Нема мені вітчизни,

нема мені вітчизни – ні-ні-ні.

Душа горить в смертельному вогні,

разить мене – од запаху трутизни!

Нема мені коханої землі,

десь під грудьми пече гірка калина,

сміється божевільна України

у смертнім леті на чужім крилі.

Скільки болю у цих рядках! Поету соромно за своїх сучасників, за ту задушливу атмосферу обману, фальші, зневажання людських свобод, у якій вони живуть. Він стверджує, що у нього немає вітчизни, і разом з тим усім настроєм вірша, спростовує цю думку: душа болить за рідний край, кохану землю, де навіть калина-цей одвічний символ України – сталагіркою.

Відірваний від землі поет часто згадує рідну домівку, висловлюючи свої почуття відверто, щиро.

Ці спогади дають поетові віру, надію і силу “Вітчизно, матере, жоно! Недоля ця, коли б не ти, мене б косою підкосила…”

Розуміння трагізму свого життя, передчуття нездійсненності мрій і прагнень народжує такі пронизливощемливі рядки:

Прощай, Україно, моя Україно,

чужа Україно, навіки прощай

Моя і – чужа… Це визначення – антитеза несе у собі великої сили емоційний заряд: бути найчеснішим, найпалкішим сином своєї землі і конати, закінчити свій життєвий шлях на “чужинецькій” землі забутим, непотрібним своїй Вітчизні.

Поет знаходить у собі сили жити, не втратити надію, що підкреслюється зверненням до поширеного народного прислів”я “життя прожити-не поле перейти”.

Хай життя – одне стернимте поле,

але перейти – не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом – дарма,

душу хай обшмугляю об камінь –

все одно милішої енма

за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тільки й значу

і якою барвиться сльоза.

Для поетики В Стуса характерний багаторазовий повтор слів “О болю, болю, болю, болю, болю мій…”

Отак живу: як мавпа серед мавп,

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б”юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Звукової та інтонаційної виразності, ліричного настрою надає віршам звуковий повтор:

Посоловів од співу сад,

од солов”їв, і од надсад,

і од самотньої свічі,

і од жалких зірок вночі.

Однією з поширених фігур у поезії В. Стуса є градація, коли кожне наступне слово розкриває зміст попереднього, доповнює його. У поезії “За мною Київ тягнеться у снах” маємо градацію, смислове наповнення якої зумовлене реаліями життя самого поета:

… Не зрадьте, нерви:

попереду – твій край, твій крах, твій прах.

Поетичне слово В. Стуса лаконічне, енергійне, сповнене великого почуття, і в цьому його сила і краса.