|  | 

“Віртуальний історизм” як характерна ознака творчості М. Павича

Милорад Павич – геній постмодерністської прози. В його творчості відображені основні риси сучасного напрямку літератури. Письменник часто писав у жанрі історичного роману. Проте, як і кожен постмодерніст, Павич по-своєму переосмислює історію, ніби грає з історичними фактами.

Такий вид історизму прийнято називати псевдоісторизмом або віртуальним історизмом. Він робить постмодерну гру з текстом твору та читачем правдоподібнішою, виконує функцію стилізації. Характерними рисами віртуального історизму є: гіперреалізм, увага до деталей, імітація, застосування чужих цитат. Письменники-постмодерністи створили віртуальну реальність, де все можливо за певних умов.

Так, в Оповіданні “Дамаскин” наводяться факти візантійської та поствізантійської культури стосовно будівництва храмів. Автор у творі акцентує увагу на образах двох Іоаннів. В них легко вгадуються реальні історичні особи – православні церковні діячі – Іоанн Дамаскин та Іоанн Лествичник. Письменник зображує їх як будівничих найкращих храмів та палаців. Лествичник проектує храми, серед яких не тільки земні, але й духовні.

Таким чином Павич переосмислює твір, написаний історичним Іоанном – “Лествицю”, де говориться про духовне сходження людини. В оповіданні “Дамаскин” наявні посилання до давніх міфів. Наприклад, головна героїня Атилія наплакала цілу урну сліз, аби спокутувати гріхи батька. А те, що автор дає змогу читачу обирати власний шлях прочитання твору, натякає на безмежний вибір людини у творенні своєї долі.

Милорад Павич наштовхує читачів на філософські роздуми щодо категорії часу. Чи завжди існує лише сьогодні? Чи можливо всі часи існують одночасно? Тоді й історію можна сприймати як змінну величину.

В постмодерних творах минуле ніби вбудовується у сьогодення, а сьогодення створюється із матеріалу минулого. Історія набуває концептотворчої мети, наближує роман до міфу. Таким чином стають непомітними межі між реальністю та вигадкою. Література постмодерну користується багатьма засобами звичайного реалізму, але на свій лад. Історичні факти, справжні події сучасні автори перетворюють на гру симулякрів, своєрідну фікцію. Письменники вигадливо поєднують різні історичні епохи, зіштовхують реальних людей з різних часових проміжків.

Те, що в творі говориться про реально існуючих коли-небудь людей – ознака історизму. А те, що можуть зустрітися герої з різних епох – вже ознака віртуального історизму. Милорад Павич широко застосовував можливості цього методу.

Про нього можна сміливо сказати, що він – “людина, яка грає”.




“Віртуальний історизм” як характерна ознака творчості М. Павича