|  | 

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053 – 19.05Л125) – великий князь київський.

Син великого князя Всеволода Ярославовича (з династії Ігоревичів) і дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Державний і політичний діяч, за час правління якого Київська Русь досягла розквіту: стабільності всередині держави, високого міжнародного авторитету. Мав династичні зв’язки з князівськими, королівськими родами багатьох держав Європи, був високоосвіченою людиною, добре знав вітчизняну й зарубіжну культуру, продовжував традиції Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Відомі три його твори – “Поучення дітям”, “Граматка до Олега Святославича”, “Молитва”. Вони є взірцями художньої словесності, побудовані на основах вітчизняних творів, зокрема історіософської (літописна) та проповідницької прози й поезії. “Поучення дітям” – твір дидактично-педагогічного змісту.

Першим із названих творів написано “Граматку до Олега Святославича” (1096 або початок 1097 р.). За формою це лист – документ, зумовлений подіями родинно-державного життя. Автор листа – не тільки князь, батько, а й поетично мисляча натура, для якої реальні події (братовбивчі війни) є приводом для широких філософсько-етичних узагальнень, виражених у яскравій поетичній формі. Загалом “Граматка…” написана ритмізованою прозою, якою й була тогочасна поезія. Це видно від зачину (“О многостраждальний і печальний я! Багато борешся ти, душе (моя) серцем і одоліваєш ти серце моє”) до коментарів подій та філософських роздумів і висновків (“Тому що всі ми тлінні є…”; “А ми що єсмо?

Люди грішні, лихі, сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі і в почесті, а завтра в гробі і в непам’яті”). Усе в творі пройняте ліричним почуттям, бажанням доторкнутися не тільки (чи й не стільки) до свідомості, скільки до серця адресата. Звідси й яскраво виявлена поетична форма ліричного звертання чи відступу, болючого переживання, метафоричності, свідомо культивованої образності (“Коли ж дбали дитя моє і твоє перед тобою, то було б тобі, побачивши кров його і тіло, як той цвіт нерозквітлий, як того агнеця заколеного…”; “і сяде вона, як та горлиця на сухім дереві…”).

Аналіз твору переконує, що “Слово о полку Ігоревім” спиралося на велику києворуську літературну традицію, у тому числі й творчість Володимира Мономаха.

Ще в “Граматці…” й “Молитві” Володимир Мономах посилену увагу приділяє проблемам сенсу життя, совісті й серця, благородству людини (“Не наслідуй лиходіїв, не завидуй творящим беззаконня”; “що на тебе пішов до Чернігова задля поганих, – бо за се каюся. Адже про се я словами перед браттям жалкував і знову осе (тобі) сказав, тому що я людина є”; “А душа мені своя лучча од усього світу свого”).

“Поучення дітям”, написане, як гадає більшість дослідників, 1117 р., після подорожі до Ростова, стало синтезом державної та філософсько-літературної творчості автора. За жанром – це послання (у майбутньому ним користуватимуться Іван Вишенський, Т. Шевченко, І. Франко, П. Тичина, О. Довженко) з яскраво вираженою педагогічною метою. У ньому й насправді втілена ціла концепція виховання: від родинного до родового й державного і від релігійно-філософського до практично-життєвого.

Не меншою мірою вражають синтез форми і змісту. Автор послідовно дотримується принципу: виховувати (поучати) на основі життєвих фактів, природної реакції на зумовлений плин подій (що знайде продовження в філософії Г. Сковороди та П. Юркевича, педагогіці Т. Шевченка й І. Франка, Лесі Українки й М. Грушевського). Звідси його педагогіка доброчинності, “філософії серця”.

Однак внутрішня структура цього “послання” філософсько-поетична: вона наснажена роздумами, переживаннями, порівняннями, метафорами, багатством інших поетичних тропів. Концентрами й цього твору є самовираження (“Сидячи на санях, помислив я в душі своїй…”; “Чого печальна єси, душе моя? Чого непокоїш мене?”) та прагнення розбудити в людині людину (“людино – бога”). Цим і зумовлено, що твір написано в яскраво вираженій ліричній манері з нахилом до філософізму.

Саме розмірковування батька й керівника держави про людину як вишу мету життя зумовлює не тільки документалізм твору, яскравість, переконливість фактів (сюжету), а й постійне прагнення збудити душу та сумління читача, привернути його увагу до проблем життя і смерті, добра і зла, честі й ганьби, краси й потворності, земного (тілесного) і небесного (духовного) в людині. “Що єсть чоловік, що ти пам’ятаєш його?”, “Як небо створено, або сонце, як, або місяць як, або зорі як, і тьма, і світ?”, бо ж “сьому чуду ми дивуємося: як із землі створив ти людину, які різноманітні образи людських лиць! Якщо б і весь мир зібрати докупи, – не всі на одну подобу, а кожен із своїм образом лиця”, – ось основа думки Володимира Мономаха. Глибина філософії й зумовлює глибину та напругу естетичного переживання, багатство поетичних тропів, художню довершеність стилю “Поучення дітям”.

Закономірно, що твори Володимира Мономаха стали невичерпним джерелом української педагогіки, філософії, поезії та прози.

Літ.: Літопис Руський. К., 1989; Кононенко П. Національна освіта // Освіта. 1992.

25 квітня; Кононенко П. Від коріння до крони. К” 1993.

П. Кононенко




ВОЛОДИМИР МОНОМАХ