Вульгарний соціологізм у літературознавстві

Вульгарний соціологізм у літературознавстві – один із напрямів соціологізму в літературі (1910-30), представники якого виходили з марксистського положення про соціальну, класову зумовленість ідеології, спрощено розуміли історико-літературний процес, заперечували спадщину класичної культури. В. с. ставив перед собою мету розвінчувати письменників минулого як нібито служителів панівних класів. На початку XX ст.

В. Келтуяла, а згодом В. Переверзев, В. Фріче в Росії, а в Україні В. Коряк, С. Щупак, Я. Савченко розробляли проблеми ідеології “класової” природи літератури. Специфіку художньої літератури вони пояснювали виключно економічним становищем і розвитком окремих класів чи груп, представником і виразником яких вважали письменника. Тому кожний художній твір розглядався як зашифрована “ідеограма” класу чи його групи. Так, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко трактувалися В. с. як ідеологи “дрібномаєтних поміщиків”, Л. Толстой – середнього дворянства і т. п. А тому художній твір В. с. розглядався як “образна ілюстрація” до соціології, в художніх образах відшукували загальні політико-економічні категорії.

Під сумнів ставилася доцільність літературних жанрів, успадкованих від старої літератури – існували теорії відмирання роману, лірики, трагедії, комедії як нібито “буржуазних” форм мистецтва. Навіть гасло “вчитися у класиків” розумілося як заклик навчатися тільки трактованої в дусі вузького “техніцизму” “професійної майстерності”, яка відривалася від “застарілого” ідейного змісту творів класиків і протиставлялася їм. Механічно переносячи боротьбу ідеалізму та матеріалізму в філософії на літературний процес, теоретики В. с. зводили все розмаїття та складність літературних напрямів і шкіл усіх часів до боротьби реалізму й антиреалізму. Це призвело до приниження ро-мантичного методу як нездатного правдиво відтворити життя. Вважаючи мистецтво прямим аналогом дійсності, послідовники В. с. вбачали в етапах розвитку мистецтва пряме повторення етапів історії класів. Історія реалізму в цих побудовах повторювала історію піднесення та занепаду буржуазії.

На цій підставі оголошували творчість О. Бальзака вершиною реалізму, а реалізм кінця XIX і всього XX ст. – занепадом. На початку 30-х внаслідок дискусії і критики праць И Переверзєва і його школи В. с. як певну систему поглядів було осуджено літературознавством, яке, однак, не звільнилося від соціологізаторства. Естетика з другої половини 50-х вже вказувала на особливу специфічну природу літератури як ((юрми суспільної свідомості, твердила про її велику роль у пізнанні й перетворенні життя за законами краси.

Але ідеологічна заангажованість радянського літературознавства і далі робила його своєрідним знаряддям ідеологічної боротьби, відмежовуючи від наукових пошуків та розуміння літератури як мистецтва. Сучасне літературознавство України спростовує погляд на літературну науку як на просту сферу прикладання і підтвердження основних положень історичного матеріалізму, прагне розкрити не тільки зумовленість літератури розвитком суспільного життя, а й специфічні, найбільш глибокі й тонкі внутрішні закономірності, надає увагу проблемам поетики, вивченню іманентних основ художньої творчості. ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) – літературна організація, заснована на Всеукраїнському з’їзді пролетарських письменників (Харків, 25-28 січня 1927) за ініціативою компартії задля протистояння пробільшовицьких письменників ВАПЛІТЕ, “неокласикам”, МАРСу.

Найактивніші члени ВУСППу: Б. Коваленко, О. Корнійчук, І. Микитенко, І. Кулик, В. Коряк, Іван Ле, М. Шеремет, П. Усенко, М. Доленго та ін. Організація, займаючись не так творчою, як адміністративно-партійною роботою, мала свої друковані органи (“Літературна газета”, журнали “Гарт”, “Красное слово”, “Проліт”). Проіснувала до 1932, склала ядро майбутньої Спілки радянських письменників України.