|  | 

Художня своєрідність роману. “Діалектика душі” героїв – РОМАН “АННА КАРЕНІНА”: ТВОРЧА ІСТОРІЯ ТА ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ

ЛЕВ ТОЛСТОЙ (1828-1910)

РОМАН “АННА КАРЕНІНА”: ТВОРЧА ІСТОРІЯ ТА ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ

Художня своєрідність роману. “Діалектика душі” героїв

Лев Толстой – один із найвидатніших письменників-реалістів не лише свого часу й країни, а й світової літератури. У його творах справді можна побачити “типові характери в типових обставинах”. Він не просто плете інтригу, створюючи суто сюжетнии твір, а намагається розібратися в певних законах суспільного життя, які впливають на долю людини, знайти рушійні сили людського буття і зрештою зрозуміти його сенс.

У цьому намаганні Толстой подібний до інших видатних письменників-реалістів XIX ст. Проте для нього передовсім важливі не стільки соціальні, скільки філософські аспекти. Якщо Стендаль, Бальзак і Діккенс досліджували насамперед соціальну дійсність, то Достоєвського й Толстого значно більше цікавив внутрішній світ їхніх персонажів.

Тобто творчість Толстого позначена філософічністю, хоча, варто ще раз підкреслити, соціальні проблеми в його творах є надзвичайно важливими.

Перші критики роману “Анна Кареніна” звинувачували автора у “відсутності” в нього письменницької майстерності: мовляв, як можна продовжувати літературний твір, коли головна героїня вже загинула? І таку їхню позицію можна зрозуміти, оскільки більшість тогочасних романів закінчувалися смертю головного героя, а в “Анні Кареніній” після смерті героїні є ще один розділ (восьма частина). Проте Л. Толстой був не просто письменником, оповідачем у традиційному розумінні цього слова. Його твори – це художнє втілення тих філософських проблем, які він намагався розв’язати, а смерть Анни їх не вирішила.

Пригадайте, що подібна ситуація виникла й навколо роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара”, закінчення якого також дехто вважає художньо недовершеним.

Філософічність твору Л. Толстого проявляється й на образному рівні. Наприклад, для реалізації своєї філософської концепції він зобразив Левіна (який з’явився аж у четвертій редакції роману). Цей персонаж потрібний насамперед Толстому-філософу, а не Толстому-письменнику.

Чи не найбільшим здобутком літератури XIX ст. є її психологізм. Проте якщо в Стендаля це переважно внутрішній монолог, у Бальзака – деталь, у Достоєвського – дослідження психології людини в екстремальній ситуації, то Толстой зображає “діалектику душі” – спонтанний рухомий (“самодвижущийся”) психічний процес.

Написання Толстим кожного нового розділу “Анни Кареніної” збурювало все суспільство й супроводжувалося нескінченними захопленнями, обговореннями, суперечками, неначе йшлося про якесь питання, близьке особисто для кожного.

Зі спогадів сучасників Льва Толстого “Толстовський музей”. – Т. І.- СПб., 1911. – С. 273

Слово “діалектика” означає процес розвитку чого-небудь у всьому розмаїтті його форм і всій його суперечливості. Отже, діалектика душі – це складний і суперечливий розвиток внутрішнього світу людини, який і намагається зобразити письменник. Пильну увагу Толстого до внутрішнього світу людини іноді називають “психологічною рентгеноскопією”.

Головна героїня цього твору Анна Кареніна зображена в романі в абсолютно різних іпостасях. Якщо на початку твору це приваблива дружина столичного сановника, упевнена в собі, лагідна, дружелюбна, людина, яка живе в злагоді зі світом, то наприкінці роману це вже зовсім інша жінка: вона втратила внутрішню гармонію, привітна зі сторонніми, але нестримана й часом навіть жорстока з Вронським, Кареніним і, зрештою, сама із собою. На початку роману вона їде наводити лад у чужій сім’ї (Стіви і Доллі Облонських), а згодом зникає спокій у її власній оселі.

Зміни спостерігаються також в образах Вронського, Кіті, Доллі й Кареніна. Статичним, мабуть, залишився лише один персонаж – Стіва Облонський.

Варто зазначити, що психологічні зміни в характеристиці головних героїв роману закономірні й вмотивовані. Толстой майстерно й скрупульозно показує найменші душевні поривання, духовну еволюцію своїх героїв (“діалектику душі”).

Ще однією особливістю роману є те, що авторська позиція в ньому неприхована, відкрита. Зокрема, її видно в прямих авторських характеристиках: так, у Левіна “розумне, мужнє обличчя”, подібні авторські коментарі до образів Вронського, Доллі, Кіті, Стіви не викликають сумнівів щодо того, на чиєму боці симпатія, а на чиєму – антипатія письменника. Така неприхованість авторської позиції поєднує Толстого, наприклад, з моралізаторськими проповідями Ч. Діккенса, але ще більше нагадує дидактизм літератури попередніх епох, особливо – повчальної літератури Просвітництва (XVIII ст.). Єдиний персонаж, до якого Толстой не висловлює свого прямого ставлення, – це Анна Кареніна. І він робить це свідомо, оскільки, на його переконання, до розуміння образу й позиції головної героїні читачу краще дійти самостійно, без авторської “підказки” (а може, і сам він не визначив свою позицію остаточно?).

Якщо старші письменники зображують переважно зовнішній світ – природу, економічні й громадські проблеми й за їх допомогою намагаються пояснити людей, їхні діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім протилежною дорогою: вони, сказати б, одразу проникають у душу своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе оточуюче.

I. Франко Зібр. тв. : В 50 т. – Т. 35. – С. 108.

Письменник майстерно використовує внутрішній монолог. Найяскравіший приклад – монолог Анни перед самогубством, у якому можна виокремити декілька фрагментів. Це спогади про минуле (розмова з Тють – кіним, згадка про Кареніна й Сергійка), думки про це, споглядання навколо себе (бачить п’яного, жебрачку), аналіз стосунків із Вронським.

Усе це пов’язане між собою асоціативно: малюючи уявну картину життя з Вронським після отриманого розлучення, Анна згадує Кареніна, бачачи гімназистів, – Сергійка і намагається проаналізувати свої почуття до нього.

Для Толстого внутрішній монолог – це засіб проникнення в духовну таїну людини. З подібною метою цей прийом використовував і Стендаль. Проте Толстой (і це споріднює його з Достоєвським) відтворює не стільки логічно впорядковану думку (згадаймо стрункий “математичний” підхід Стендаля до аналізу найтонших порухів душі Жульєна Сореля), а те, що не підвладне розуму, логіці, свідомості як такій, щось туманне й напівсформульоване, тобто те, що перебуває в підсвідомості.

За допомогою саме цього прийому йому вдається відтворити той хаос, що панує в душі головної героїні, особливо перед її фатальним кроком.

Внутрішній монолог – різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично внутрішній монолог оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом висловлення тощо. У зв’язку з посиленням психологізму зображення й відповідно до цих жанрово-стильових змін літературних творів, автор дивиться під новим кутом зору на об’єкт спостереження, шукає оптимальне співвідношення в зображенні персонажа та його оточення, порушує часове розгортання сюжету, а головне – аналізує стан душі персонажа.

Літературознавчий словник-довідник. – К. : Академія, 1997. – С. 138-139

Лев Толстой і модернізм

Принагідно зауважимо, що відтворення внутрішнього монологу героїв, зазвичай нелогічного, плутаного, асоціативного, характерне для модерністської літератури XX ст. Особливо яскраво цей прийом, майстерно використаний уже Толстим, утілив і навіть зробив провідним (у художній системі модернізму внутрішній монолог став основою “потоку свідомості”) у своїх модерністських творах видатний ірландський письменник Джеймс Джойс.

Художні прийоми письменника стають дедалі різноманітнішими. Так, якщо проаналізувати лексику роману, то разом із словами, що стосуються родинного життя, за допомогою яких автор утілює “думку сімейну” (“сім’я”, “родина”, “чоловік”, “дружина”, “дім”), головними стають слова “брехня” та “правда”. У цих категоріях тривають духовні пошуки Левіна, правду втратила Анна.

Зрештою, це є однією з головних філософських проблем, які цікавлять автора.

Чи не найрізкіша антитеза роману полягає в тому, що Анна змушена робити те, проти чого боролася. Вона розумна, сильна жінка, яка, не приховуючи свої почуття до Вронського, відкрито, навіть з викликом демонструє їх світові, тобто не бажає брехати. Проте згодом вона потрапляє в тенета брехні: “Вронський не міг зрозуміти, як вона, зі своєю сильною, чесною натурою, могла зносити це становище обману й не бажати вийти з нього”.

Анна перед смертю говорить фразу, де є слова “брехня” й “обман”.

Лев Толстой використовує також певні символічні, випереджувальні натяки й деталі, що інтригують читача, натякаючи на майбутні трагічні події. Так, загибель працівника залізниці під час приїзду Анни до Москви асоціативно пов’язана з її майбутнім самогубством. І, зрештою, те саме можна сказати про маленького чорного чоловічка, який уперше примарився Анні після одужання й переслідував її в останні хвилини життя. Чи не виникають образи майбутнього символічного роману в кінці сьомої частини: “І свічка, при якій вона читала сповнену тривог, обманів, горя і зла книгу, спалахнула яскравішим, ніж будь-коли, світлом, освітила їй усе те, що раніше було в темряві, затріщала, стала меркнути й назавжди погасла” (7, XXX). Ця алегорично-символічна лінія твору пов’язана насамперед з Анною.

Чому? Чи не тому, що її сюжетна лінія пов’язана з Толстим-письменником, а Левіна – з Толстим-філософом?


Твір на тему: Художня своєрідність роману. “Діалектика душі” героїв – РОМАН “АННА КАРЕНІНА”: ТВОРЧА ІСТОРІЯ ТА ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ




Художня своєрідність роману. “Діалектика душі” героїв – РОМАН “АННА КАРЕНІНА”: ТВОРЧА ІСТОРІЯ ТА ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email