Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю… (за поезією В. Симоненка)
Душевні сили людини невичерпні, коли їх освячує любов. Найвищим проявом любові є, на мою думку, материнська любов, любов дітей до батьків, з якої природно витікає пошана “до свого роду і народу”, піклування про їх добробут, здатність і готовність стати на їх захист у скрутну чи трагічну годину. Саме з цього формується найсвятіше почуття любові до рідного краю, рідної землі, до Батьківщини. Власне, після Шевченкового “Я так люблю мою Україну убогу” немає в українській поезії жодного поета, який би не освідчився у своїй любові до України, до рідної землі, не поклявся б їй у вірності, у готовності віддати за неї життя.
У цих поезіях в особливому сяйві і красі постає Україна, її народ, на якому “світ стоїть, прекрасний, багаті душею люди”. Василь Симоненко… З мужності народу, з горя і звитяжної боротьби виспівалася його поезія. Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-Бать-ківщини, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому: Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра. Україна – мати, святиня, вона дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви.
У відданості поета Батьківщині – синівське щастя, його і сила, і честь: Ти дала мені радісну вдачу, Кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу, Ніби птиця без крил. Гортаєш сторінки поезій Василя Симоненка і ще раз переконуєшся, що він, випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуттям гідності, очима господаря і спадкоємця дивиться на її історію і її майбутнє: Щось у мене було І від діда Тараса, І від прадіда – Сковороди. Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду – Ти у грудях моїх, У чолі і в руках.
“Грудочка землі”, “Верба”, “Прирученим патріотом…” Автор знову звертає увагу читача на чарівну природу України, на душевні скарби народу. Він пристрасно словами Великого Кобзаря наголошує, звертаючись до “приручених патріотів”: Нема на світі України, Немає другого Дніпра!.. Художня палітра творчості Симоненка багатюща. Цікаво, що мотиви громадянської та інтимної лірики поета зливаються в однорідний поетичний сплав.
Любов ліричного героя Василя Симоненка пристрасна, шалена. Його кохана – реальна жінка “одчайдушна, печальна, розхристана, голуба і безжально освистана”. Він зустрічає свою кохану просто на вулиці, серед людського натовпу, біля під’їзду. І в цій прозі життя він знаходить велич почуттів.
Ліричний герой кохає ніжно, чисто, палко. Любов дає духовне натхнення, очищає душу: І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості, Що красою життя – материнством – стає. Це – Василь Симоненко.
А взагалі, немає в світовій літературі особливо в поезії, жодного автора, який би не присвятив своїх творів інтимним переживанням. Це ж можна сказати і про українських поетів – і класиків, і сучасників. їх твори освячені ласкавим світлом людяності, любові й доброти. Вони заворожують особливим чаром щирості, вистражданості, неспокою духу і чистоти почувань, високої людської гідності.
Щаслива та людина, що вміє любити. Василь Симоненко вважав, що йому долею даровано багато щастя. На землі сміятись і страждати, жити і любить поміж людьми”. Любов у його поезіях набуває вселенського характеру.
Це любов до всього, що оточує людину: І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)Твір на тему: Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю… (за поезією В. Симоненка)
Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю… (за поезією В. Симоненка)