“Я блукаю i кличу душу свою…” (Волт Вiтмен)

Творчiсть великого американського поета-новатора Волта Вiтмена стала своєрiдною поетичною Бiблiєю. Вiтмен вiрив у пророче покликання поета, який приходить на землю оновити її, “коли втрачають змiст слова i предмети”. Своє нове поетичне свiтобачення поет втiлив у збiрцi поезiй “Листя трави”, над якою працював протягом усього життя. Цей твiр – свiдчення космiчностi, епiчної всеосяжностi поетичного свiтобачення Вiтмена.

Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвiту, вiдкриття i обожнювання Людини i Природи. Все це вимагало якiсно нової образностi та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стає втiленням нового, вiльного Людства. Осторонь метушнi стоїть моє Я, Стоїть раде, привiтне, спiвчутливе, єдине.

Звiдки ж береться внутрiшня досконалiсть поета? Я блукаю i кличу душу свою, Нахиляюсь, блукаючи навмання, Розглядаю лiтню травинку. Образ “лiтньої травинки” символiзує новий Всесвiт, в основi якого не далеке холодне небо, а теплий живий рiдний зелений свiт. “Брунатнi мурахи”, “незлiченi стебла”, “чоловiки та жiнки” – все живе у ньому за одним законом (“Я бачу в них i в собi один i той самий вiчний закон”).

Об’єднуючи численнi образи людей, тварин, комах, Вiтмен використовує художнiй прийом “каталогу” i стверджує гармонiю всього живого. I всi вони вливаються в мене, i я вливаюсь в них, I сутнiсть моя десь така, як у всiх них. Iз них усiх та з кожного з них я тчу пiсню про себе.

Поет веде дiалог зi своєю душею, i саме вона пiдказує йому, “що основа творiння – це любов”. А джерелом любовi поета є Земля: Тiльки торкнуся землi ступнею. Звiдти так i зринуть сто любовей… Саме тому i спiває поет свiй гiмн Землi: Усмiхнися i ти, млосна iз диханням свiжим, о земле.

…Усмiхнися, бо йде твiй коханець. А “небеснi закони ще треба доробляти i виправляти” – вважає поет. Зухвале сонячне свiтло, Ти освiтлюєш тiльки поверхнi, А я виявляю i поверхнi, i глибини. Поет пропонує вiдкинути старих богiв (“Стiльки ж божеського, а може й бiльше, я вiдкриваю в теслi, що зводить будинок.

Я вiддаю йому вищу, нiж Боговi шану”) i робить висновок: Надприродне то все пусте, Я сам на свiй час чекаю, щоб стати одним з богiв. Потому, найвища цiннiсть – це Людина. З чого ж складається її “Я”? З дiйсностi й часу, якi приймає поет, iз землi й моря (“Я частинка твоя невiддiльна, я одна твоя хвиля i всi твої хвилi одразу”), з усiх живих iстот, з душ усiх людей (“Я всiх вас знаю, я знаю море мук, сумнiвiв, розлуки, безвiр’я” ), з невiдомостi (“це не хаос, не смерть – це форма, єднiсть, це план… це вiчне життя, це Щастя”).

Поет вiрить у своє безсмертя, бо вiн заповiдає себе землi, “щоб прорости травою, яку люблю”. Отже, тiльки досконале, духовно повне i гармонiйне Я – травинка – може бути основою нового Всесвiту, а не далекi небеснi закони, – вважає Вiтмен.

VK. init({apiId: 2798153, onlyWidgets: true}); VK. Widgets. Comments(“vk_comments”, {limit: 20, width: “790”, attach: “*”});