“Я був задуманий на більше” (Олександр Довженко) – Олександр Довженко (1894-1956)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література 1940-1950 років

Олександр Довженко (1894-1956)

Довженко належить до обраних, життя яких у творчості триває й посмертно.

Іван Кошелівець

Великий письменник, кінорежисер, засновник поетичного кіно, творець жанру кіноповісті, Олександр Довженко органічно поєднав у своїй творчості кращі надбання світової і національної культури. Найвищими художніми критеріями митець вважав красу і “чисте золото правди”. Тоталітарна влада намагалася зламати художника, деформувати його талант, проте він зумів реалізувати себе значно потужніше, ніж сучасники. Оцінюючи його творчу спадщину, Андрій Малишко назвав Довженка великим мислителем, котрий у світовій культурі може стояти поряд із Сократом і Гомером.

Довженко належав до лірико-романтичної стильової течії в українській прозі XX століття.

“Я був задуманий на більше” (Олександр Довженко)

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в селі Сосниця на Чернігівщині. Батьки письменника були заможними селянами: мали пару коней, сільськогосподарський реманент, наділ землі й човен, адже поруч протікала Десна. Довженки вели свій родовід від козака Карпа з Полтавщини, що оселився на Чернігівщині у XVIII столітті й доводився майбутньому письменникові прапрапрадідом. Завдяки прадіду Тарасові, в якого було багато синів, рід Довженків так розрісся, що навіть вулицю, на якій жили батьки Олександра Петровича, називали Довженковою. Петро Семенович Довженко, батько письменника, був і хліборобом, і рибалкою, і смолярем, і перевізником на Десні, мав золоті руки, романтичну душу, та не мав щастя. “Дід був письменний, і йому батько не міг простити своєї темноти”, – пояснював Олександр Довженко причину батькової недолі в “Автобіографії”.

Тож Петро Семенович намагався хоч Сашкові дати добру освіту, щоб відкрити дорогу в широкий світ.

Дуже любив майбутній кінорежисер слухати материні пісні. “Народжена для пісень”, Одарка Єрмолаївна Цигипа “проплакала все життя”: з її чотирнадцяти дітей вижило лише двоє – Сашко і його сестра Поліна. Коли Сашкові не було ще й року, пошесть забрала відразу чотирьох його братів. Мати виблагала у Бога життя найменшому й не переставала молитися все життя: “3алиш мені, Господи, Сашка, оберігай його від поганих людей. Дай йому силу.

Пошли йому щастя, щоб його люди любили, як я люблю”. Делікатна в поводженні, тонка цінителька й шанувальниця краси, невсипуща робітниця коло землі, Сашкова ненька була гідною парою вродливому Петрові Довженку, про якого в “Зачарованій Десні” син писав з трепетним благоговінням: “З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів”.

1903 року батько віддав Сашка до Сосницької парафіяльної школи. Скоро Олександр став першим учнем, а коли закінчив школу, продовжив навчання в Сосницькому училищі й вирішив вступати до Глухівського педагогічного інституту. Це був єдиний у південно-східній Україні вищий навчальний заклад, куди приймали дітей хліборобів, тож конкурс виявився неймовірно високим: на 30 місць було подано 300 заяв.

Довженко витримав вступні випробування, але в стипендії йому відмовили. Батькові довелося піти на велику втрату для всієї сім’ї: продати десятину землі, щоб Сашко не втратив свого шансу здобути вищу освіту.

Після закінчення інституту Олександр Петрович учителював у Житомирі, викладав фізику, природознавство, географію, історію, гімнастику. Проте вчительська праця не вичерпувала творчих можливостей молодого педагога: “Мої мрії… літали десь у сфері архітектури, живопису, мореплавства…”. Під час підготовки до вечора, присвяченого Тарасові Шевченку, Олександр Довженко познайомився з вродливою вчителькою Вар – варою Семенівною Криловою, яка мала чудовий голос.

Вона зачарувала своїм співом душу Довженка, і незабаром молодята побралися. Юнак не полишав надії здобути ще один фах у столичному закладі. З 1917 року Довженко навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту і як вільний слухач відвідував лекції в Академії мистецтв, вчителював у київському училищі. У роки громадянської війни денікінці закрили всі навчальні заклади Києва.

Почалися погроми.

1918 року Олександр Петрович повернувся до Житомира і викладав історію України й естетику у школі старшин при штабі 44-ї Української стрілецької дивізії, сповідував ідею незалежної України, за що більшовиками був засуджений до страти. Та Довженка порятували “боротьбисти”, серед яких був палкий ініціатор українізації Олександр Шумський. 1919 року Довженка знову заарештували і як ворога більшовицької влади запроторили за грати. І знову “боротьбистам” за активної участі Василя Еллана – Блакитного вдалося визволити Довженка. У 1921-1923 роках він перебував на дипломатичній роботі у Польщі, Франції, Німеччині. Проживаючи за кордоном, Довженко відвідував мистецькі виставки, вступив до школи німецького художника – експресіоніста Е. Геккеля, де опановував композицію, живопис, графіку, ілюстрацію.

Залишитися за кордоном він мав змогу, але навіть не припускав такої думки, бо не міг жити без України. На запитання Олеся Гончара про партійну належність Олександр Петрович відверто відповів: “Ми з вами, Олесю, належимо до однієї, найвищої партії – Партії Художників”.

У Харкові Довженко познайомився з Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, Майком Йогансеном, відвідував засідання студії “Гарт”, став одним із засновників ВАПЛІТЕ. У 1923-1926 роках він працював у газеті “Вісті ВУЦВК”, де подавав свої дотепні карикатури на теми міжнародного й внутрішнього життя, дружні шаржі, портрети, ілюстрації до книг за підписом “Сашко”.

У Харкові майбутній митець тісно співпрацював з кіноорганізацією ВУФКУ. Надіславши сценарій фільму для дітей “Вася-реформатор” на адресу Одеської кіностудії й отримавши схвальний відгук і пропозицію працювати режисером, Довженко в 1926 році покинув Харків. Після переїзду до Одеси почався найяскравіший період творчості митця. Комедійні Довженкові фільми “Ягідка кохання” та “Сумка дипкур’єра” стали подіями тогочасного кіно.

Наприкінці 20-х років Олександр Петрович запропонував публіці кінокартини “Звенигора”, “Земля”. Ці фільми заявили про автора як винятково талановитого кінорежисера, засновника поетичного кіно, а невдовзі принесли й світову славу.

Унікальним фільмом досі вважається “Земля”. Головну жіночу роль Наталки віртуозно зіграла Юлія Солнцева. Взаємне кохання між актрисою і режисером спалахнуло з такою силою, що Олександр Петрович не зумів приховати свої почуття від дружини. Вона зрозуміла його і залишила коханому прощальну записку: “Дорогий, рідний, коханий мій!

Я їду назавжди… Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго і вічного… Од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаю в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням…

Твоя навіки – Варвара Довженко”. Високопоетичне Довженкове кіно захоплено сприйняла Європа. У Брюсселі фільм “Земля” було визнано найкращою у світі кінокартиною. Великий актор Чарлі Чаплін надіслав Довженкові вітальну телеграму.

Однак московські кінокритики оголосили фільм націоналістичним, ворожим радянському ладові.

1930 року Олександр Петрович разом із дружиною Юлією Іполитівною побував у Берліні, Празі, Парижі, Лондоні, де вивчав техніку не відомого досі в СРСР звукового кіно. Повернувшись в Україну, Довженко зняв перший звуковий фільм “Іван”, який спровокував хвилю нових звинувачень автора в націоналізмі.

Наприкінці 1932 року Довженко переїхав до Москви, оскільки далі залишатися в Україні стало небезпечно. Працював режисером на кіностудії “Мосфільм”. Наступного року разом з Юлією Солнцевою і російським письменником Олександром Фадєєвим поїхав на Далекий Схід збирати матеріал до майбутнього фільму.

В 1935 році він зняв кінокартину “Аероград”.

Наприкінці 30-х років митець розпочав роботу над кіносценарієм за повістю Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. До безсмертного тексту Олександр Петрович підійшов творчо, у свій кіносценарій додав окремі епізоди, які суттєво увиразнили патріотичну лінію твору. Проте Довженка змусили перервати роботу над “Тарасом Бульбою”, щоб за наказом Сталіна терміново розпочати зйомки фільму “Щорс”. 1939 року фільм про “українського Чапаєва” вийшов на екрани.

Щоб збагнути життєву драму геніального кіномитця, якому за кожен унікальний сценарій доводилося платити фільмом на замовлення, доречно згадати слова Олеся Гончара: “Все життя він змушений був відкуповуватись від режиму. За геніальну “Звенигору” мав платити антиукраїнським “Арсеналом”, за мудру “Землю” – силуваним “Щорсом”, за бунт “України в огні” – казенним “Мічуріним”. Проте всім фільмам Довженка були притаманні тонкий ліризм, глибокий драматизм і український національний колорит.

Започатковане ним поетичне кіно у 60-і роки набрало розвитку завдяки фільмам Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, котрі стали проривом в українському кіномистецтві.

Перед війною Довженка прийняли до Спілки письменників СРСР, призначили художнім керівником Київської кіностудії. Тут він, як раніше біля Одеської кіностудії, посадив яблуневий сад, адже вважав, що краса навколо одухотворюватиме колектив, спонукатиме до зйомок гарних фільмів. У 1940 році Довженко зняв хронікально-документальний фільм “Визволення українських і білоруських земель від гніту польських панів” – про возз’єднання Східної і Західної України 1939 року, продовжував роботу над сценарієм “Тараса Бульби”.

Зняти фільм митцеві перешкодила війна. Олександрові Петровичу доручили евакуацію Київської кіностудії в Ашхабад. Митець рвався на війну і з лютого 1942 року вже був військовим кореспондентом на передовій. Довженко зняв повнометражний документальний фільм “Битва за нашу Радянську Україну”, який продублювали двадцятьма шістьма мовами світу. Водночас митець систематично вів записи, які й сьогодні читаються з величезним інтересом. Євген Сверстюк зауважує: “В перших щоденникових записах Довженко тверезо дивиться на все навколо як вільна людина, часом іронічно і саркастично, ніби збоку і зверху”.

У “Щоденнику” є недатовані й датовані записи, уривки майбутніх кіноповістей, прекрасні словесні портрети персонажів, окремі замальовки, творчі плани на майбутнє. У “Щоденнику” розкрито особисту життєву і творчу драму митця, особливо після заборони “України в огні”. Відтворено болісні переживання, роздуми, спостереження письменника, незрадливу любов до України. Зойком страшного болю звучать Довженкові уривки із “Щоденника”: “5/ХІ1945.

Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі”.

У 1962 році з’явилися перші публікації уривків із “Щоденника”. Більш-менш повно це видання було здійснено аж у 1990 році. Раніше твір друкувався з величезними купюрами.

Повний доступ до архіву Довженка, отже, й до всіх записних книжок, з яких складається “Щоденник”, за заповітом Юлії Солнцевої, буде дозволено у 2013 році.

“Щоденник” засвідчує, що навіть до імен своїх персонажів Олександр Петрович ставився дуже вимогливо. Наприклад, героїня кіноповісті “Україна в огні” Олеся Запорожець, як свідчать записи, спочатку мала ім’я Санька. Проте в остаточному варіанті твору дівчина здобула ім’я, котре їй найбільше личило, оскільки було типово українським, рідним, своєю милозвучністю підкреслювало риси її характеру.

У фронтових умовах восени 1943 року митець завершив кіноповість “Україна в огні”, в якій змалював трагічну долю України, покинутої на поталу ворогові. Твір не сподобався Сталіну, бо славив не “вождя всіх народів”, а українців за силу духу, мужність, героїзм у нерівній боротьбі з фашистами. Цензура розцінила цей твір як ворожий, крамольний, небезпечний не тільки для екранізації, а й для друку. Після “кремлівського розп’яття” над автором “України в огні” 31 січня 1944 року нависла реальна загроза фізичного знищення. У “Щоденнику” з’являються страшні нотатки: “20/ІІ 1944.

Мені здається, я загину в цьому році”, “21/ II 1944. Сьогодні мене виключили із Всеслов’янського Комітету. Завтра, очевидно, знімуть з художнього керівника…

Оргвисновки починають діяти, зашморг навколо шиї затягується”.

Подібні випробування довелося митцеві пережити й після появи “Повісті полум’яних літ” у вересні 1945 року. Проте йому не судилося зняти цей фільм, адже правда про окуповану фашистами Україну, від якої здригалися серця читачів кіноповісті, можновладцям була не потрібна. “Повість полум’яних літ” екранізувала Юлія Солнцева лише у 1961 році, після смерті Олександра Петровича. Головну роль Івана Орлюка в цій кінокартині геніально зіграв Микола Вінграновський, улюблений студент Довженка.

Митцеві заборонили працювати на Київській кіностудії. Щоб остаточно унеможливити повернення Довженка в Україну, влада відібрала у нього 1946 року київську квартиру. З туги за рідним краєм народився шедевр автобіографічної прози “Зачарована Десна” (1956). Перу зрілого Довженка належить кіноповість “Поема про море”, в якій митець показав не лише велич будови Каховського водосховища, а й трагедію людей, чиї села, цвинтарі, церкви, луги й найсокровенніші куточки малої батьківщини пішли під воду.

Довженко спробував себе і як драматург, написавши п’єси “Життя в цвіту”, “Потомки запорожців”.

До останніх днів Олександр Петрович жив творчо, повноцінно. Незважаючи на хворе серце, він відмовлявся лягати в лікарню, власноручно робив ескізи для “Поеми про море”. Напередодні смерті радісно сповістив друзям, що наступного дня виїжджає на зйомки, а це означає – в Україну, додому! Та 25 листопада 1956 року митця не стало. Поховали Олександра Довженка на Новодівичому кладовищі в Москві.

З 90-х років представники України неодноразово порушували питання про перепоховання праху геніального режисера і письменника на Батьківщині, згідно з його заповітом. На жаль, справа досі не зрушила з місця.



(2 votes, average: 3.50 out of 5)

Твір на тему: “Я був задуманий на більше” (Олександр Довженко) – Олександр Довженко (1894-1956)