|  | 

“Я волю полюбив державну” (Євген Маланюк) – Євген Маланюк (1897-1968)

Підручник Українська література 11 клас

Сучасна українська література

Євген Маланюк (1897-1968)

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Бо вірю: судні дні не даром

Твій чорний рай зняли пожаром,

І пломінь слупами росте,

Сполучаючи з небом степ.

(Євген Маланюк)

В історії української літератури XX століття Євгенові Маланюку належить одне з найпомітніших місць. Визначний поет і літературознавець, культуролог й автор мистецьких есе та історичних розвідок, палкий патріот України й гуманіст – таким постає він перед читачами. Його філігранно довершені й вольові рими, наснажені енергією героїчного подвигу, щирий ліризм, поклоніння перед ідеалами краси й гармонії як першочинними факторами поетичного мистецтва справляли великий вплив українську лірику XX століття.

“Я волю полюбив державну” (Євген Маланюк)

Євген Маланюк народився 20 січня 1897 року в селищі Архангород, яке розташувалося над річкою Синюхою на Херсонщині (тепер Кіровоградська область). Його родина належала до національно-свідомих українців козацько-чумацького походження. “В нашому старому, мурованому з степового каменю домі жилося “на дві хати” – дідову й батькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого “украіноцентризму”,- згадував поет.

Батько, Филимон Маланюк, був освіченою людиною, проводив просвітницьку роботу на селі, ставив вистави, організував читальню. Мати, Гликерія, була дочкою серба, військового Якова Стоянова, захоплювалась поезією. Від неї, як писав Євген, успадкував сердечність і любов до мистецтва і їй присвятив поему “Липень” (1931).

Згодом поет так схарактеризує себе: “Внук кремезного чумака, / Січовика блідий праправнук, – / Я закохавсь в гучних віках, / Я волю полюбив державну. / І крізь папери, крізь перо, / Крізь дні буденні – богоданно / Рокоче запорозька кров / Міцних поплечників Богдана”.

Закінчивши Єлисаветградське реальне училище в 1914 році, вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але з початком Першої світової війни став слухачем Військової школи в Києві. 1916 року його у званні поручника направили на Південно-Західний фронт. Після лютневої революції 1917 року Маланюк перейшов на бік УНР, працював у Генеральному штабі України. У жовтні 1920 року армію УНР інтернували до Польщі, і Маланюк опинився в таборі біля Каліша, де пробув три роки. Тут він дійшов висновку, що за умов національної трагедії потрібно виборювати свободу Україні “вже не військовою зброєю, а лише зброєю мистецтва й культури”.

Література має формувати в читача національну свідомість і державницьку волю, не втрачаючи при цьому мистецької самобутності й не стаючи ілюстрацією до партійної ідеології. 1923 року Євген Фили – монович виїхав до Чехії, вступив до Української господарської академії в Подєбрадах на інженерний факультет, який успішно закінчив, і працював у Варшаві. У 1929 році організував літературне угруповання “Танк”, редагував журнал “Ми”, згодом співпрацював з “Вісником”. Потім, за словами поета, настала ” похмура доба німецької окупації”. Після короткочасного перебування в Празі Маланюк потрапив у Регенсбург, де викладав математику й українську мову в табірній гімназії.

Активно співпрацював з МУРом. 1949 року поет переїхав до Нью-Йорка, де працював і чорноробом, і креслярем. Одночасно видавав збірки, літературознавчі праці, есе, часто подорожував, читав лекції й проводив авторські вечори.

Був почесним головою об’єднання українських письменників у діаспорі “Слово”.

У середовищі поетів “Празької школи” Маланюк утвердився як лірик, видавши збірки “Стилет чи стилос?” (1925), “Гербарій” (1926). У цих книгах він виявив себе як митець державницького мислення, який роздумує над уроками й причинами втрати Україною незалежності. За нових умов, що склалися, поет все-таки бачив перспективи для державної самостійності, а тому проголосив активну концепцію мистецтва, окреслив ту роль, яку повинна відіграти поезія в боротьбі за кращу долю народу. Маланюк пише про значення митця для своєї нації. Назва першої збірки символічна: стилет – невеличкий кинджал з тонким тригранним клинком, грецьке слово стилос (паличка для письма) символізує поезію, котра як зброя має служити Україні в її державотворчих змаганнях.

Так молодий поет продовжив традиції Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, у новому ідейно-естетичному вимірі розв’язуючи проблему митця.

Його творчість поділяється на два періоди: перший охоплює 1925-1943 роки, коли, крім названих збірок, виходять “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939), “Вибрані поезії” (1943); другий – 1944 – 1968 роки: збірки “Влада” (1951), “П’ята симфонія” (1954), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964).

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року. Похований на нью-джерському цвинтарі Баунд-Брук, названому американськими українцями “нашим Пантеоном”.






“Я волю полюбив державну” (Євген Маланюк) – Євген Маланюк (1897-1968)