Яке в сповитку – таке й довіку (традиції родинного виховання)

В Україні з раннього віку діти засвоювали правила моральної поведінки, переймали усталені в сім’ї звичаї. Саме родина, усвідомлюючи свою відповідальність перед суспільством, закладала в дитині ті перші основи добропорядності, які згодом ставали життєвою позицією. Уже колискові пісні, де тільки й слів, що про котика, який має дитину бавить, були напутніми настановами на майбутнє: “Не вчись, каже, красти, а вчись робити”.

Щоб діти в родині дружили між собою, “тримались одне одного”, завжди залишали для менших доношувати першу сорочечку старшої дитини. А щоб дитина дружила не тільки з рідними, а й з чужими дітьми – своїми ровесниками, то про це також мала подбати мама. Коли траплялось, що двоє жінок з дітьми до року зійдуться десь і в одному місці, то кажуть: “Сонце і місяць – то двоє, ростіть дітки обоє”. І, звичайно, та дитяча дружба, замовлена мамами в ім’я Сонця і Місяця, що були у нашого народу божествами, мала бути надзвичайно міцною. Дитину до року “молили”: мама чи бабуся складала дитині ручки й замість неї проказувала слова вечірньої чи післяобідньої молитви.

У два роки дитину вже вчили молитись саму. У рік дітей навчали вітатись зі старшими – “давать чолом”: маля само чи по чиїйсь указці підходить до кого-небудь і піднімає ручку, щоб той здогадався, що воно йому хоче “дати чолом”. Дорослий простягає свою долоню, і тоді дитина вдарить своєю долонькою і, повернувши чужу руку долонею вниз, поцілує її. За пустощі, які переходили межі дозволеного, дітей карали: ставили навколішки, били. Робити це можна було лише тоді, коли дитина усвідомлювала свої вчинки й могла відповідати за них.

Щоб визначити, чи має малюк потрібне розуміння, вдавалися до випробування. Батько садовив його на вивернутий кожух на покуті, клав на столі гроші і ставив запалену свічку, пропонуючи взяти щось на вибір. Якщо дитина вибирала гроші, розуміючи, що вогонь брати не можна, то, вважали в народі, покарання їй не зашкодить.

На четвертому році життя малюк вважався вже “справжньою” дитиною, тобто здатною брати посильну участь у корисній справі, праці: свиням увірве, курям принесе пити із діжки і хату поглядить, молодшого приколише. У п’ять років діти вже відривались од менших і пристосовувались до старших. Цей вік вважався віком утвердження дитини в її статі й відповідному до статі роді діяльності.

За обідом батько відрізав окраєць хліба й подавав п’ятирічному сину зі словами: “Ось тобі, щоб працювати вчився”. А доньці цього віку – зі словами: “Ось тобі, щоб за кравця вийшла”. Перехід дитини 6-7 років до іншого соціального статусу відзначався обрядом пострижин.

Щоб перевірити кмітливість дитини, їй давали розв’язати засохлий пупець. Хрещений батько або хтось і з запрошених (але неодмінно людина роботяща – “щоб дитина була до діла прикидлива”) вистригав навхрест пасемце волосся, икидаючи його потім у бігучу воду, на город. Підлітки, залежно від їх статі, вже повинні були багато чого вміти: дівчата у 12 років – прясти, ткати, шити, вишивати; хлопці ж цього віку пастухували, уміли плести постоли, управляти кіньми, учились орати.

Найвищою похвалою дитині була похвала батьків чи родичів: “Цей (ця) вже недарма свій хліб їсть”. У 12-15 років нони вже були не діти, але ще й не дорослі. Попереду їх чекають нові складні випробування, іспит життям.

Проте хто з них яким буде, можна було сказати вже тепер. І недаремно в народі вважали: “Яке змалку – таке й до останку”, “Яке в сповитку – таке й довіку”.