ЯНОВСБКА ЛЮБОВ

ЯНОВСБКА ЛЮБОВ (псевд. – Ф. Екуртжа, Омелько Реп’ях; 30.07.1861, с. Миколаївка, тепер Борзнянського р-ну Чернігівської обл. – 1933, Київ) – письменниця, майстер соціально-психологічної прози і драматургії.

Походить із збіднілої дворянської родини. Навчалася у Кременчуцькому пансіоні. Закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат (1881). Працювала вчителькою в Лубенському повіті на Полтавщині, організувала там недільну школу. Після 1905 р. жила в Києві, провадила літературну й культурну роботу.

Написала близько 100 творів (оповідань, повістей, романів, п’єс). Половина їх була опублікована, решта залишилася в чорнових рукописах.

Творчу діяльність розпочала наприкінці 90-х років побутовими оповіданнями про тих, “кому скрутно жити, а ще скрутніше помирати” (“Злодійка Оксана”, 1897; “Смерть Макарихи”, 1900; “Городянка”, 1901; “Івась”, 1909). З часом побутово – оповідна стильова манера еволюціонувала в бік дедалі глибшої психологізації образів і ситуацій. Побутові замальовки з широким використанням фольклорно-етнографічних елементів поступилися місцем психологічному аналізові людської поведінки, її мотивів, запитів і шукань людини, спробам філософського осмислення суспільного життя.

Духовний світ героя, прагнення щастя як основної передумови життя в центрі уваги в оповіданнях “Ідеальний батько”, “За високим тином”, “Людське щастя”, “Рукавички”, “Дарочка”, “Чужий”, “Правда”, “Метелик”.

“В душі у кожної людини, навіть найбільш приборканої лихом, – писав про героїв Л. Яновської С. Єфремов, – живе невмируща туга за щастям, волею та правдою, і ця туга вічно жене її шукати того щастя, хоча б це вело на видиму загибель, на руйнування всіх надій. І людина, як людина, має право на нестриманий розвиток своїх сил, на гармонію між бажанням і здобутками, – та отут саме і стає між ними щось фатальне, що в корені підтинає ту конче потрібну людині згоду між тим, що повинно бути, і тим, що буває”. Нещасливе завершення більшості творів Л. Яновської С. Єфремов порівнював з фаталістичним “ніколи” Едгара По (“невловиме щастя, що ніколи не дається в руки”), – яке, проте, в української письменниці звучить по-іншому: “Песимізм Яновської не той руїнницький, розкладовий песимізм, що до мертвоти веде і квієтизму; з цим не мириться жива, активна вдача самої письменниці. Нехай і порожня мрія – щастя, але в самому шуканні його єсть уже деяка подоба щастя, наближення до нього – і всіма своїми творами кличе Яновська до такого вічного шукання, кличе рватись “до світла, до сонця, до волі”, “битись об зачинені вікна” і взагалі “робити неспокій” тим, хто навіки закам’янів у мертвотності”. Пробудження до активного життя, зростання бунтарських настроїв селянства показувала письменниця в оповіданні “Хуртовина”, драмі “В передрозсвітньому тумані” та ін.

Писала вона й оповідання для дітей (“Пролісок”, ін.).

Окремі прозові твори Л. Яновської, забарвлені народним гумором, не поступаються оповіданням І. Нечуя-Левицького (“Зарік Горпини”, 1905; “Як Лепестина кірасіру добувала”, 1897; “Доля”; “Наглядное обучение”, 1910, ін.). У п’єсі “В передрозсвітньому тумані” (1908) йдеться про зрушення у психології селянства, поширення серед нього визвольних ідей. У центрі твору – образ інтелігента, змушеного долати недовіру селян, щоб мати змогу їм допомогти.

Центральним психологічним мотивом твір перегукується з оповіданням В. Винниченка “Студент”. Складну етичну й психологічну проблему – “заради дітей боротись чи заради дітей тікати від боротьби?” – порушує письменниця в драмі “Жертви” (“В підвалі”, 1908). Цікавим у п’єсі є образ дівчини – революціонерки, агітатора (деякими рисами він близький до образу героїні п’єси В. Винниченка “Великий Молох”), Спробі визначитись у складній психології інтелігента, його настроях і шуканнях присвячені мелодрами “Без віри” (1907), “Людське щастя” (1909) та ін.

Стосовно розвитку драматургії Л. Яновська зазначала: “…Навіки минули часи гопаків… Етнографічно-побутова драма в тісних рамках сільського життя теж уступає місце соціально-філософській, психологічній драмі”. Вона й сама дотримувалася цього принципу.

Драматургія її, писала М. Кузякіна, “еволюціонує – від прямого повторення проблем і художніх форм соціальної мелодрами і комедії – до форм психологічної проблемної драми”.

Літ.: Сінько Г. Ю. Любов Яновська. К., 1962; Ставицький О. Ф. Українська драматургія початку XX ст. К., 1964; Кузякина Н. Украинская драматургия начала XX века.

JI., 1979.

Л. Дем’янівська