|  | 

Юрій Клен (Освальд Бургардт)

У грудні 1933 р. в одному з номерів львівського журналу “Вісник” з’явився сонет-диптих “Кортес”. У філігранно карбованих рядках вчувалася рука майстра, який підписався Юрієм Кленом. Невдовзі читачі дізналися, що за тим псевдонімом стояв Освальд Бургардт – відомий літературознавець, славіст і германіст, автор перекладених на українську мову “Залізних сонетів” Й. Вінклера, один із київських “неокласиків”.

Юрію Клену судилося продовжити традицію репресованих друзів: стати живим мостом між ними і митцями Західної України та діаспорою.

Народився на Поділлі, у Сербинівці неподалік Старокостянтинова. 4 жовтня 1891 р. у родині німецького купця. Виховували його в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв і водночас – любові до України, що стала для них другою батьківщиною.

Бургардт не уявляв себе без Києва, що став альфою і омегою його життя, втрату якого не могло компенсувати ніщо, навіть благополучне німецьке середовище, спізнане в роки рееміграції. Тут, у Києві, він закінчив із золотою медаллю І (Олександрівську) гімназію та університет св. Володимира, в якому навчалися М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, хоча вони не знали тоді ще один одного. Тут на здібного студента звернув увагу професор історії й теорії літератури В. Перетц, благословив його першу наукову розвідку “Нові обрії на терені дослідження поетичного стилю (Принцип Е. Ельстера)”.

Тут Юрій Клен формувався як учений, митець і громадянин.

Повернувшись до Києва з непривітної Архангельщини, з Мар’їної гори, куди його разом із тридцятьма молодими німцями заслали в роки першої світової війни, О. Бургардт закінчив аспірантуру при дослідному інституті УАН (1923), викладав у залізничному технікумі, в кооперативній школі, Голосіївському кооперативному інституті, Київському ІНО, Київському інституті лінгвістичної освіти. Така насичена педагогічна діяльність (перемежована з науковою), до речі, була притаманна всім “неокласикам”.

Особливо теплі стосунки склалися в О. Бургардта з М. Зеровим, із яким йому випало працювати в Баришівському соціально-економічному технікумі та трудовій школі (1920-1923), куди їх запросив директор М. Симашкевич. За короткий час, як згадував Бургардт, Баришівка, жартівливо названа М. Зеровим “Лукрозою”, “стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, що сягало навіть Києва”. Однак творча атмосфера затьмарилася несподіваним безпідставним арештом Бургардта (М.

Зеров, на щастя, був відсутній), якого разом з баришівськими вчителями, запідозреними у “буржуазному” походженні, пирятинська міліція завезла до Полтави. Хто знає, як би склалася доля в’язня, коли б не клопотання письменника-гуманіста В. Короленка, котрий протестував проти одержавленого терору.

Баришівський період перевернув уявлення Бургардта про українську поезію, що здавалася йому доти безнадійно провінційною і неперспективною. Саме М. Зеров допоміг йому розвіяти цей примітивний міф, заохотив його до збагачення української літератури перекладами, до власної творчості.

Надзвичайно самокритичний, Бургардт у 20-ті роки не відразу зважився писати українською мовою (перед цим віршував російською). Порівнюючи себе з “неокласиками”; передовсім із М. Зеровим, М. Рильським, навіть з менш активними П. Филиповичем чи М. Драй-Хмарою, він сумнівався в доцільності змагання з такими яскравими постатями, вважав, що його праця стане значно кориснішою в царині художнього перекладу (збірка “Залізні сонети”, 1925; переклади з П. Шелл і, Е. Верхарна та ін.), наукових досліджень. Тому він дозволив собі опублікувати тоді в періодиці лише три вірші: “На переломі”, “Жовтень. 1917” (Червоний шлях.

1924; № 7; 1925; № 9) та “Сковорода” (декламатор “Сяйво”, упорядник М. Зеров, 1929). Пізніше до складу збірки “Каравели” (1944) ввійде лише сонет “Сковорода”, в якому відбито близький світовідчуванню “неокласиків” самозаглиблений пантеїзм, тяжіння до гармонії та душевної краси. То був період інтенсивного духовного формування Бургардта в атмосфері бурхливих циркуляцій інтелектуальних та естетичних ідей українського ренесансу 20.-х років. Естетична концепція “неокласицизму” виявилася для нього єдино близькою.

Це спостеріг М. Орест, пославшись на думку М. Зерова з приводу збірки М. Рильського “Осінні зорі”, з “мішаної манери” якої поставав “класичний стиль з його врівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі”. На відміну од “Гарту” чи “Плуга”, “неокласики” не мали ні своєї програми, ні маніфестів чи будь-яких інших “формальностей”. Це було творче спілкування вільних митців, які шанували талант один одного.

Позиція “неокласиків” не вписувалась у “ландшафт” непримиренної класової боротьби на терені літератури, тому вони постійно зазнавали політичних звинувачень на ідеологічній основі в дусі примітивно естетичних, швидше спекулятивно класових смаків вульгарної критики (Б. Коваленко, Я – Савченко, В. Коряк та ін.). Дамоклів меч, про який писав П. Филипович в “Епітафії неокласикові” з приводу резолюції ЦК ВКП(б) від 18 червня 1925 р. “Про політику партії в галузі художньої літератури”, зокрема четвертого пункту (“…як не припиняється у. нас класова боротьба взагалі, так само вона не припиняється і на літературному фронті…”) 2, висів над “гроном п’ятірним” постійно.

З болем згадував Бургардт сумну історію з сонетом “Лебеді” М. Драй-Хмари, навіяним мотивом вірша М. Малларме “Лебідь”, “Рептильна критика,- читаємо у “Спогадах про неокласиків”,- враз накинулась на автора, тавруючи цей вірш як контрреволюційний”; приголомшив його і нашвидкоруч сфабрикований процес СВУ (1930), до якого був притягнений за “свідка” М. Зеров.

О. Бургардт одним із перших серед “неокласиків” збагнув, що новий зумовлений історичним розвитком тип творчого інтелігента, який уособлювали “неокласики”, позбавлявся перспектив у деперсоналізованому суспільстві, де класова ненависть затруїла людські душі. “Несподіваний” – хоч короткочасний – арешт поета М. Рильського став для мене тривожним сигналом, що добираються до неокласиків” . Це спонукало податися “світ за очі”, тобто в рееміграцію. Про цей намір знали тільки втаємничені, зокрема М. Зеров, котрий подарував йому сонет “Дим батьківщини” (“Pro domo”).

Змушений жити в Німеччині з 1931 р., Бургардт намагався віршувати німецькою мовою, написав чимало майстерних поезій, але їм часто бракувало душевного вогню. З великим болем він спостерігав за розпалом сталінської вакханалії, жертвами якої стали й “неокласики”. Він не тільки постійно пропагував їхні твори, а й перекладав на німецьку, підготувавши антологію “Поезія приречених”. На жаль, цей рукопис так і не був надрукований через смерть упорядника. Даниною світлій пам’яті київських “неокласиків” перейнята поема “Прокляті роки” (1937) та епопея “Попіл імперій” (1943-1947).

Чи не тому Юрій Клен так близько зійшовся з деякими поетами відомої ще з 20-х років “празької школи” (Л. Мосендз, Олена Теліга, О. Ольжич, Є. Маланюк, Ю. Дараган), друкував свої вірші поряд з їхніми у редагованому Д. Донцовим журналі “Вісник”, відчував спорідненість ідейно-естетичних принципів київської “неокласики” та “вісниківської квадриги”, наснаженої духом вольової пристрасті й активного самоутвердження. То були поети “трагічного оптимізму” (Д.

Донцов), у їхніх творах гармонія і сила не конфліктували, а взаємозумовлювалися. Така одухотворена вольова цілеспрямованість лірики Є. Маланюка, Олени Теліги, О. Ольжича та інших не могла не позначитися і на збірці “Каравели” (1944) Юрія Клена, де тісно переплелися європейська лицарська романтика й атична героїка з київською, власне українською культурною традицією. Струнка, глибоко продумана композиція збірки відтворювала драматургію мислення автора, схильного сприймати життя в його саморусі та суперечностях, формулювати всебічно багату змістом художню концепцію світу. Три розділи (“У слід конкістадорам”, “Серед озер ясних”, “У Первозванного на горах”) – то, власне, виповнена смисловим діянням філософська тріада.

З перших сторінок читача проймала стихія пристрастей, потужного повнокрилля розкутої фантазії та культури лицарської етики на шляхах “радісно-чужих”. Екзотичні мотиви неосвоєних просторів, відкривавча енергія романтизованих конкістадорів, усі оті крилаті вітрильники уяви, що бентежили М. Рильського, О. Близька чи Є. Плужника, забуяли в ліриці Юрія Клена, навдивовижу гармонуючи з її чіткими, карбованими контурами. Однак ця лірика знає як невситимий рух, так і настрої мудрої злагоди (“Серед озер ясних”, 7 віршів розділу написані в Києві) та нюанси інтимного переживання, лицарське обожнення жінки.

Характерна для “неокласиків” культурологічна стихія “Каравел” не тільки сприяла виробленню класично-строгого смаку, а й загострювала художнє бачення дійсності в її істотних ознаках. Духовний подих княжої доби, епічна героїка козацького народу в розділі “У Первозванного на горах” постають як дисонанс кошмарному антисвіту XX ст., що нагадує пекельні видіння самого Данте (“Терцини”). На скорботну поезію Юрія Клена вплинула “Божественна комедія” не менше, ніж терор сталінського режиму. Це ж стосується й “Мандрівки до сонця”, що викликає асоціації з “Походом” Е. Верхарна та штучним голодомором 1932- 1933 pp. в Україні.

Ці приклади щораз переконують, що інтенсивне переживання культури ніколи не правило “неокласикам” за самоціль.

Вірші, що складали зміст збірки “Каравели”, були написані переважно на станції Моріц, поблизу Мюнстера (Вестфалія), де розташований університет, у якому професор Бургардт захистив докторську дисертацію “Головні мотиви творчості Леоніда Андреева”. Тут же з’явилася поема в октавах “Прокляті роки”. В ній Бургардт-історик поступається Юрію Клену-поету.

Вражає проникливість автора поеми, в якій ідеться про дві лінії більшовицької політики в Україні, спрямованої на повне її приборкання: удар по основі нації – селянству та по інтелектуальному її потенціалові – творчій інтелігенції, затаврованій як “націоналістична”. Тут схоплено “скажену гру фантасмагорій” таємної постанови ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 p., ревно виконуваної В. Постишевим та іншими, йому подібними апаратниками. Поема завершується молитвою мученикам сталінського пекла, набуваючи великого філософського узагальнення.

Катарсисна енергія фіналу настільки очевидна, що нею полонився композитор М. Гайворонський, поклавши останні октави на музику для змішаного хору.

Чимало письменників мають свій головний твір. Для Данте такою була “Божественна комедія”, для Гете – “Фауст”, для І. Котляревського – “Енеїда”. Для Юрія Клена, котрий переосмислював їхній художній досвід,-“Попід імперій”, широкомасштабний літопис драматичних процесів XX ст., в якому розкривається неспростовна закономірність краху монархічних та деспотичних наддержав-потвор.

Епопея присвячена Україні, пройнята вірою у її воскресіння з імперського попелу.

Незважаючи на грандіозний задум, сумлінне дотримання історико-хронологічних принципів зображення, епопея, на жаль, не справляє враження цілісного художнього явища. Автор не встиг завершити, стилістично та композиційно впорядкувати “Попіл імперій”, над яким працював усього п’ять років (1943-1947). Перші рядки з’явилися ще 1943 р. у Рейшенау. То був епізод, пов’язаний із трагічною долею Архімеда, що пізніше ввійде до четвертої частини епопеї, умовно поділеної на п’ять частин.

У листі до колишньої своєї студентки Галини Карпової від 27 листопада 1944 р. Бургардт повідомляв: “Я тепер пишу поему, велику поему, свого роду “Божественну комедію”, яка має охопити всю сучасність, починаючи перед першою світовою війною і кінчаючи теперішніми днями”.

Найневрівноваженішою стилістично і наймозаїчнішою тематично є перша частина епопеї, що приваблює внутрішньо незв’язаними фрагментами-спогадами, оповитими тонким київським колоритом та окремими сюжетами запеклих національних і соціальних змагань на крутому зламі історії. Друга і третя частини – значно цілісніші, в них ідеться про сталінське та гітлерівське пекло, в які проводять ліричного героя відповідно Данте й Еней, Юрій Клен одним з перших розкрив справжню суть обох тоталітарних режимів, однаково небезпечних. Поет полемізує з великими митцями минувшини.

Тоді як уявне пекло Данте вражає жорстокою винахідливістю середньовічних тортур, тоді як бурлескне пекло І Котляревського постає засобом випробування Енея і троянців, цілком реальне пекло, змальоване Юрієм Кленом, жахає неприйнятними для здорового глузду цинічними методами масової ліквідації людей та цілих народів за класовими чи расовими “теоріями”.

Свою епопею, що справила на сучасників приголомшливе враження, Юрій Клен писав у Празі, м викладав у Німецькому та Українському вільному університетах, а пізніше в Тіролі, куди мусив переїхати наприкінці другої світової війни, тимчасово читаючи лекції в Інсбрукському університеті. Там разом із Л. Мосендзом написав сатиричні “Диябічні параболи”, прибравши спільний псевдонім Порфирій Горотак.

Не втратили свого значення й літературознавчі праці та критичні виступи Бургардта, Йдеться передовсім про аналітичні розвідки творчості П. Шеллі (І925), “Леся Українка і. Гейне” (1927), “Гейне в українських перекладах” (1930), “Головні мотиви творчості Леоніда Андреева” (1936) та ін.; про спецкурси “Історична руська граматика”, “Билини”, “Утворення Київського князівства”, “Леся Українка та її переклади з Г. Гейне”, прочитані, скажімо, в Інсбрукському університеті. Привернуть увагу не одного дослідника історії художньої свідомості (як в Україні, так і в еміграції) критичні статті Юрія Клена. Вони розкривають не лише його інтелектуальну пристрасть та естетичний смак, а й творчий мікроклімат гострих літературних полемік, де автор “Каравел” відігравав помітну роль, особливо після другої світової війни.

Так, Бургардт кількома статтями, написаними в дусі кращих зеровських традицій, викривав літературних нігілістів (“Бій може початися”), а в іншій – “Дещо про людей з того боку” – обстоював ідейно-естетичну платформу “неокласицизму” як заперечення сумнозвісного українського хуторянства, що, скинувши шкуратянку, “маскується шароварами або помалу відрощує оселедця”.

Бургардт нудився в тірольських пансіонатах без постійних зв’язків з українською літературною еміграцією. Він тричі нелегально переходив австрійсько-німецький кордон, був у Авгсбурзі, Мюнхені, Нюрнберзі та інших містах, у Мюнстері домовився про професорування, редагував “Літаври” (чотири номери, до осені 1947 p.), ніби продовжуючи Тією назвою естафету однойменного журналу, що його видавала розстріляна гестапівцями Олена Теліга. Поета, котрий у ті роки відкрив свій талант прозаїка (новели “Яблука”, “Пригоди архангела Рафаїла” та ін.) і нарисовця (“Черга”, “Крізь великодні минулі” та ін.), вітали українські товариства, розосереджені по цих репатріаційних таборах (наприклад, у Міттенвальді, охрещеному “українськими Афінами”), слухали його лекції, захоплювалися уривками епопеї “Попіл імперій”.

Найфатальнішим Для О. Бургардта виявився нелегальний перехід восени 1947 p., під час якого поет І вчений важко занедужав і ЗО жовтня помер у Авгсбурзі. “В моїй пам’яті,- згадує історик Наталя Полонська-Василенко, яка бачила Юрія Клена в останні дні його життя,- назавжди залишаться його темні сумні очі, його м’який, повний страждань голос, коли він читав нам свою, поему “Попіл імперій”, перед картинами якої бліднуть описи Дантового “Пекла”.


Твір на тему: Юрій Клен (Освальд Бургардт)




Юрій Клен (Освальд Бургардт)
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email