|  | 

Загальна характеристика італійської літератури XVIII ст

ІТАЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА XVIII СТ. К. ГОЛЬДОНІ І К. ГОЦЦІ

1. Загальна характеристика італійської літератури XVIII ст.

Італія, ще донедавна світило культури Відродження і зразок, який прагнули на­слідувати усі європейські держави, протягом XVII – XVIII століть перетворилася на “застінки Європи”.

На відміну від Франції, Англії, Іспанії, єдина національна держава тут не була сформована; країна залишалася політично роздробленою, економічно розрізненою. Це зробило Італію легкою здобиччю для іноземців:

Протягом XV – XVI століть Іспанія заволоділа півднем Італії, включаючи острови Сицилію та Сардинію, на півночі – Ломбардією з Міланом, герцогством Мантуєю. У залежності від Іспанії опинилися також Тоскана, Парма, Генуезька республіка.

Папство, яке всіляко протидіяло об’єднанню країни, розширило свої володіння у центрі Італії, скориставшись послабленням місцевих держав.

Проте із середини XVIII століття у соціально-політичній ситуації країни відбу­лися деякі зміни. У 1748 році на півстоліття було встановлено мир.

У результаті військових поразок Іспанія втратила свої італійські володіння. Неа­політанське королівство здобуло самостійність, північ Італії перейшла до Австрії, у Тоскані й Ломбардії прийшла до влади Лотарингська династія, більш схильна при­слухатися до вимог століття.

Як наслідок – у другій половині XVIII століття дещо пожвавився економічний розвиток країни, набула особливого значення зовнішня торгівля тощо.

Все це відповідним чином знайшло відображення в італійській літературі та культурі взагалі. Усе XVII століття і перші десятиріччя XVIII – період глибокого занепаду культури. У літературі тривалий час панівне місце займали постулати ба­роко, тобто відчувалося тяжіння до створення елітарної культури.

Лише деякі діячі наук та мистецтва усвідомлювали необхідність її оновлення і у пошуках шляхів здійснення цього завдання зверталися до досвіду Франції та Англії, де вже утвер­дилася філософія, наука, література та мистецтво доби Просвітництва.

На відміну від Англії і Франції, італійське Просвітництво не створило власної філософської основи і орієнтувалося на досягнення європейської філософії.

Просвітництво в Італії розвивалося порівняно пізно.

Наприкінці XVIII століття формальну незалежність і навіть республікансь­кий спосіб правління зберегла серед італійських міст лише Венеція. Цьому сприяли колосальні багатства, накопичені Венецією протягом попередніх сто­літь, та сильний флот. Проте економічний занепад був тут не меншим, аніж в інших містах Італії.

Венеція, втрачаючи колишню могутність, почала поступово перетворюватися на місто – музей, місто – готель, де привілейовані прожигачі життя протягом шести місяців на рік влаштовували карнавали, а народ, через нестачу хліба, втішався видовищами фе­єрверків та гучних процесій. Венецією керувала, як і в епоху Відродження, аристокра­тична олігархія – 200 найбагатших родин, занесених до так званої “Золотої книги”.

Пізнє формування італійського Просвітництва мало своїм наслідком також і те, що в Італії не було послідовної зміни літературних напрямків. Просвітницький кла­сицизм тут зародився майже одночасно із сентименталізмом; часто риси цих на­прямів дивним чином перепліталися у творчості одного митця.

Із літературних жанрів менш за все у добу італійського Просвітництва представ­лена проза взагалі і романний жанр зокрема. Це було свідченням незрілості та об­меженості італійської просвітницької літератури. Єдиним романістом того часу був П’єтро К’ярі (1711 – 1785).

Для італійського мистецтва XVII – XVIII століть характерним був бурхливий розвиток так званої комедії dell’arte – імпровізованої комедії.

Вона виникла у XVI столітті і спочатку мала актуальний соціально-сатиричний, викривальний характер.

Сам термін “комедія dell’arte” перекладається як “професіональна комедія”. Во­на виконувалась акторами – професіоналами і вимагала високої акторської майстер­ності на відміну від так званої “вченої комедії” (остання, як правило, виконувалась у багатих будинках акторами – аматорами).

Комедія dell’arte мала ряд особливостей та правил:

– комічні персонажі виступали у карикатурних масках (звідси інша назва жан­ру – “комедія масок”);

– уся п’єса являла собою сценарій, ролі були лише поверхово намічені, і актори імпровізували свої діалоги та монологи (тут проявлялася блискуча здібність італій­ців до імпровізації);

– постійними, незмінними були персонажі комедії і навіть їхні імена;

– у “комедії масок” брали участь від 10 до 13 дійових осіб:

– дві пари закоханих;

– два комічних старигани;

– двоє слуг;

– “бій – служниця”;

– пихатий боягуз -“капітан”;

– 2 – 3 другорядних персонажі;

– всі герої мали усталені риси:

– один із закоханих юнаків відрізнявся сміливим та за хвацьким характером; другий – скромністю та сором’язливістю;

– таким же чином різнилися і характери закоханих дівчат тощо;

– ці дві пари драматург (точніше – укладач сценарію) міг групувати різними спо­собами, викликаючи між ними непорозуміння, ревнощі, суперечки та примирення;

– один із комічних стариганів носив ім’я Панталоне і зображував скупого бага­того венеціанського купця;

– другий комічний стариган, “доктор”, зображав вченого з Болоньї;

– слуги позначалися поняттям “дзанні”: це слово було зменшувальним від “Джіованні” і вважалося рівнозначним до слова “простак”; перший і другий дзанні відрізнялися один від одного за темпераментом і походженням:

– один зображував селянина з Бергамота, нахабного увальня та ненажеру;

– другий був міським спритним плутом;

– Арлекін, Пульчінелла, Брігелла, Труффальдіно – ось найбільш поширені імена цих персонажів;

– Служниці, як правило, мали імена Коралліна, Смеральдіна, Коломбіна тощо.

Примітка. Спочатку в образах та рисах цих героїв відчувалася гостра та злобо­денна насмішка.

Венеціанський купець виявлявся скнарою, жалюгідним розпусником; учений доктор із Болоньї, “напханий” нікому не потрібними схоластичними знаннями, від­різнявся крайнім педантизмом. Із найбільшим сарказмом було змальовано образ “капітана”, в якому всі пізнавали нахабного та п’яного іспанського офіцера. Таким чином, комедія dell’arte розправлялася із поневолювачами Італії.

Роздробленість Італії проявлялася і в тих специфічних місцевих рисах, якими були наділені герої – уродженці різних міст. Кожен говорив на своєму місцевому діалекті, відстоював переваги свого міста. Тільки закохані розмовляли літератур­ним тосканським наріччям, проявляли вишуканість манер і почуттів й звільнялися від комічних та вузько провінційних рис.

Умовність імпровізованої комедії стала все більше гальмувати розвиток цього жанру.

Соціальна гострота персонажів поблідла, самі персонажі втратили свою актуальність.

Тим більше заміна літературного тексту випадковою імпровізацією, насиченість грубими непристойними буфонадами – все це свідчило про занепад італійської драматургії й про деградацію самого жанру комедії масок.

Цей жанр викликав незадоволення передових діячів італійської культури.

Навколо нього розпалилася жорстока полеміка, що найвиразніше відчувалася між двома найвизначнішими драматургами Італії XVIII століття – Гольдоні та Гоцці.

Гольдоні відштовхувала застарілість та літературна неповноцінність цього жан­ру, його обмежені можливості. Гоцці ж приваблювала його національна самобут­ність. Перемога залишилася, по суті, за Гольдоні.




Загальна характеристика італійської літератури XVIII ст