Загальна характеристика – УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XIV-XVIII СТ

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XIV-XVIII СТ.

Загальна характеристика

Розвиток українського письменства значною мірою залежав від історичних обставин. На середину XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Литовського князівства та Польського королівства, а в XVI ст. усі ці території опинились у складі Польської держави.

Доленосним моментом української історії стала середина XVII ст., на яку припав перебіг національно-визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Шукаючи підтримки у війні з Польщею, гетьман був змушений піти на союз із Московським царством. Після завершення війни Лівобережна Україна увійшла до складу Московського царства, тоді як українські землі Правобережжя майже до кінця XVIII ст. лишалися в складі Польщі.

Історичні обставини по-різному позначалися на розвитку літературного життя. Чужі культурні впливи не завжди залежали від адміністративно-територіального статусу українських земель. Часто вони співвідносилися з традиційними релігійними та церковними зв’язками в межах православного світу. Так, у XIV-XV ст. українське письменство зазнало відчутного південнослов’янського впливу. У цей період постали нові переклади біблійних текстів, широко перекладалися твори візантійських та південнослов’янських церковних письменників.

Тоді ж активного переосмислення зазнала літературна спадщина Київської Русі.

У другій половині XV – в XVI ст. посилились зв’язки українського письменства із західноєвропейською традицією. Особливого розвитку набула вітчизняна новолатинська література. Серед найбільш відомих її представників можна назвати Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського, С. Ф. Кльоновича.

Період з другої половини XVI до середини XVII ст. позначений відчутним пожвавленням громадського й культурного життя. Особливо активно в цей час розвивається шкільна справа. У 1631 р. заходами тодішнього архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили при монастирі було засновано школу, з 1632 р. – колегію, що з поч. XVIII ст. одержала статус вищого навчального закладу – академії.

Поряд із шкільництвом суттєвий вплив на розвиток літературного життя справило книгодрукування.

Як наслідок змін у громадському та церковному житті на середину XVI – першу половину XVII ст. припав бурхливий розвиток полемічної літератури. Полеміка особливо загострилася у зв’язку з Берестейською церковною унією 1596 р. і точилася між католиками й уніатами, з одного боку, та представниками православного населення Польської держави, з другого. Серед численних православних полемістів окреме місце посідає Іван Вишенський.

Поетична творчість XVI-XVII ст. розвивалася в кількох напрямках. Це були переважно полемічні вірші, епіграматична поезія, декламації-панегірики.

У XVII-XVIII ст. панівним літературним стилем стає бароко, що дістало теоретичне обгрунтування у шкільних курсах поетики й риторики. С. І. Маслов, один з авторитетних дослідників бароко, зокрема, писав: “Характерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма – вишукані, штучні метафори, несподівані порівняння, ефектні антитези. Запозичені у ренесансу образи античної міфології та історії посідають видатне місце в реквізиті барочних форм. Засоби прикрашення мови, орнамент розбухають в добу бароко надмірно; змістові надається другорядне значення.

Мета мистецтва за часів бароко – вразити читача, зацікавити його несподіваними стилістичними ефектами”.

У добу бароко ще досить активно розвивалася полемічна проза, однак, значного поширення набула також проза історіографічна – так звані козацькі літописи. Серед них найбільш відомими є літописні праці Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Ключовим компонентом названих творів є відображення національно-визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького у 1648-1654 рр.

Ідейну спорідненість з козацькими літописами засвідчує “Історія русів” – історична й публіцистична пам’ятка, перейнята ідеєю українського автономізму та прагненням козацької старшини утвердити історичну виправданість своїх прав і привілеїв.

У XVII-XVIII ст. продовжувала розвиватися полемічна, релігійно-філософська та панегірична поезія. Цікавим явищем масової культури цього періоду стала поетична творчість мандрівних дяків, переважно студентів, школярів, які заробляли на життя, розважаючи публіку виконанням віршів та співами.

Розвиток драматургії був тісно пов’язаний з тогочасною школою. Авторами й виконавцями ролей у п’єсах частіше виступали викладачі та студенти різних навчальних закладів. Передусім культивувалися жанри містерії (твір, побудований на різдвяному або великодньому євангельському сюжеті), міраклю (п’єса, засновані на осмисленні подій з життя святих) та мораліте (алегоричний твір на повчальну тему).

Цікавим драматургічним явищем були інтермедії – невеличкі сцени з анекдотичним сюжетом, що виконувалися між діями основної драми.

З інтермедіями певною мірою пов’язана вертепна драма, що набула поширення в другій пол. XVIII ст. Вона передбачала використання особливої скриньки – вертепу, де на верхньому ярусі у вигляді лялькової вистави розігрувались події на різдвяний сюжет, а на нижньому – комедійні сценки з простонародного життя.

Окреме місце в українському письменстві XVHI ст. займає творчість видатного філософа та письменника Григорія Сковороди, автора філософських праць, ліричних поезій та байок.

У XVIII ст. завершується тривалий період, який дістав означення давньої української літератури. Тоді ж починають накреслюватися риси нового українського письменства.