Життєвий шлях і періоди творчості Ж. Расіна. Естетичні погляди драматурга – ФРАНЦУЗЬКА ЛІТЕРАТУРА XVII СТ. П. КОРНЕЛЬ, Ж. РАСІН

ФРАНЦУЗЬКА ЛІТЕРАТУРА XVII СТ. П. КОРНЕЛЬ, Ж. РАСІН

3. Життєвий шлях і періоди творчості Ж. Расіна. Естетичні погляди драматурга

Жан Расін народився 21 грудня 1639 року у Ферте-Мілоні у родині провінційного чиновника – працівника суду.

Рано втративши батьків, він залишився під опікою своєї бабусі, яка помістила його до колежу міста Бове, а потім до школи Гранжа у Пор-Роялі. Учителями його стали янсеністи, члени однієї із релігійних сект, опозиційної по відношенню до пануючої католицької церкви. Це залишило слід у душі поета: він назавжди залишився мрійливо-релігійним, дещо схильним до меланхолії.

Расін рано полюбив поезію. Софокла та Еврипіда знав майже напам’ять. Грецький роман “Теаген та Харіклея”, роман про ніжне романтичне кохання, який він прочитав випадково, його вразив.

Монахи, побоюючись шкідливого впливу книг про кохання, відібрали у нього роман і спалили. Він знайшов другий примірник. Відібрали і цей.

Тоді Расін розшукав новий примірник книги, вивчив її напам’ять, побоюючись, що її знову відберуть у нього і знищать.

У жовтні 1658 року Расін приїхав до Парижа, щоб продовжити своє навчання у колежі Гаркун. Філософія, або, правильніше сказати, вправи з формальної логіки, мало цікавили поета.

У 1660 році Париж урочисто відсвяткував весілля юного короля Людовіка XIV. З цього приводу поет написав оду, яку назвав “Німфа Сени”. Як і всі початківці, він відправився за схваленням до офіційно визнаних поетів.

Знаменитий у ті дні і безповоротно забутий пізніше Шаплен поставився прихильно до молодого поета, розповів про нього впливовому тоді міністру Людовіка XIV Кольберу, і той пожалував йому 100 луїдорів від короля, а незабаром призначив пенсію як літератору. Так отримав офіційне визнання поет Расін.

Образи Теагена та Харіклеї, що так захопили колись юнака, не давали йому спокою. Він написав п’єсу на основі сюжету, що його захопив, показав п’єсу Мольєру, який був на той час директором театру Пале-Рояль. П’єса драматурга – початківця була слабкою, але Мольєру вдалося помітити в ній жаринку справжнього обдарування, і Расін почав працювати за порадами великого комедіографа.

У 1664 році була поставлена його перша трагедія “Фіваїда”. Через рік він виступив із трагедією “Александр”, яка привернула до себе увагу усього Парижа. Її помітив і батько французької трагедії Корнель. Проте відгук його був суворим: у молодої людини гарний поетичний дар, але жодних здібностей у галузі драматургії – йому варто вибрати інший жанр.

Не всі поділяли цю точку зору.

Незабаром Расін залишив театр Мольєра, надавши перевагу театру Пті-Бурбон. Дружні відносини із Мольєром були назавжди розірвані.

У 1667 році була поставлена “Андромаха”. Це була нова трагедія, відмінна від тих, що створював Корнель. Французький глядач до цих пір бачив на театральних підмостках героїв вольових і сильних, таких, що вміють перемагати; тепер він побачив людей з їх слабостями та недоліками.

Через рік Расін виступив із п’єсою “Сутяги”. У ній він використав мотиви аристофанівської комедії “Оси”.

Расін був прийнятий до Академії, до числа сорока визнаних видатних діячів культури нації.

“Іфігенія в Авліді”, яку драматург закінчив у 1674 році, принесла йому новий успіх. Вольтер вважав цю п’єсу найкращою.

Із трагедією “Федра” (1677) пов’язана сумна подія у житті драматурга. Група аристократів на чолі з найближчими родичами кардинала Мазаріні вирішила познущатися над ним. Підмовили поета Прудона написати п’єсу на ту ж саму тему і позмагатися з Расіним.

Місця у театрі були розкуплені заздалегідь цією групою і під час вистави п’єси Прудона місця заповнювалися глядачами, а в інші дні, коли ставилася “Федра” Расіна, залишалися вільними.

Це образило драматурга. Він надовго залишає театр.

Расін одружився, отримав посаду королівського історіографа, як і його друг Буало, і вирішив, що вже ніколи не писатиме п’єс.

Проте через 12 років він на прохання Ані де Ментенон написав п’єсу “Есфір” (1689).

У 1691 році Расін написав свою останню трагедію “Гофолія” і назавжди відійшов від театру.

Через необачність Расін потрапив у немилість до короля. Людина вразлива і боязка, він все це дуже болісно сприйняв. Незабаром поет захворів і 21 квітня 1699 року помер.

Особливості творчого методу Ж. Расіна:

– критика вишуканої літератури сучасності з її “досконалими героями”;

– намагання повернути літературу до життя, до реальних людей, до реальних людських відносин;

– утвердження права митця зображувати слабкості людської натури (зображення так званої “середньостатистичної людини”);

– література і театр покликані морально виховувати читача;

– правдоподібність сценічної дії;

– обгрунтовування обов’язковості давніх сюжетів для трагедії;

– показував людей такими, якими вони є, а не якими вони повинні бути;

– створення не героїчних, сповнених пафосу трагедії, а трагедії любовно-психологічні, що відображали безсилля розуму перед пристрастю;

– страждання кохання, душевна боротьба, внутрішні протиріччя психології людини складають основний зміст п’єс Расіна.

У листопаді 1667 року Расін поставив свою велику трагедію “Андомаха” яка мала величезний успіх.

Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом та багатьма іншими античними авторами, неодноразово привертав до себе увагу наступних поколінь людства.

Французи “адаптували” поетичну легенду про юного сина Гектора Астіанакса до своєї національної історії, подібно до того, як це зробили давні римляни з іменем троянця Енея.

Юнак Астіанакс не загинув, як розповідають про це античні автори; він був дивом врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких королів. Так оповідали давні французькі хроніки. Отже, сюжет, заснований на легенді про Андромаху та її сина, лестив національній свідомості французів часів Расіна.

Андромаха – дружина Гектора, воїна, що очолював троянців у Троянській війні, якого убив Ахілл. Після закінчення війни вона стала полонянкою сина Ахілла – Пірра. Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж проблемою – вибором між обов’язком і почуттям, що суперечать йому, створив конструкцію, у якій персонажі пов’язані один з одним відносинами, що повторювалися: Пірр кохав Андромаху, але вона не любили його, оскільки залишалися навіть після смерті вірною Гектору; Герміона (донька царя Спарти Менелая, її шлюб із Пірром повинен був укріпити союз грецьких держав) закохана у Пірра, але він кохав не її, а Андромаху, яка любила Гектора; Орест любив Герміону, але вона була байдужа до нього, а Пірра, який хотів Андромаху.

У цьому ланцюжку тільки Андромаха любить того, кого їй любити наказав її обов’язок.

За концепцією Расіна лише в цьому випадку герой може врятувати своє життя і піднестися, у всіх інших випадках, коли про обов’язок забуто, на героя чекали нещастя і смерть. Пірр, що зробив Андромаху царицею, був підступно вбитий перед вівтарем греками на чолі з Орестом, що здійснював помсту за покинуту Герміону. Андромаха, чиї права визнали епірці, закликала їх помститися грекам за нового чоловіка. Вона виконала свій обов’язок, була врятована, всі інші герої, що забули про обов’язок під впливом пристрасті нерозділеного кохання, зазнали життєвого краху: Пірра вбито, Герміона наклала на себе руки, Орест збожеволів.

Зображення торжества Андромахи на сцені знизило б трагедійність твору. Але була й інша причина відсутності головної героїні у фіналі. Расін-психолог досліджує проблему нерозділеного кохання як справжньою трагедію людини. Андромаха не виняток – її кохання до Гектора не могло бути реалізованим і робило її нещасливою незалежно від того, полонянка вона чи цариця.

Однак зображення страждаючої Андромахи супе-речило б філософському пафосу прославлення вірності обов’язку. Отже, Расін знайшов найбільш точне художнє вирішення цього протиріччя.

“Британік” Трагедія з історії Римської імперії розповідала про часи правління імператора Нерона. Агріппіна – вдова Доміція Енобарба, батька Нерона, після другого шлюбу – вдова імператора Клавдія. За допомогою інтриг та злочинів вона допомогла Неронові посісти престол, а пізніше була вбита за його ж наказом.

Це один із найважливіших персонажів трагедії.

Відійшовши від зображення героїв, яких характеризували доброчинність, схильність до слабкості та тих, що викликали у глядача страх і співчуття одночасно, як це було, наприклад, у “Андромасі”, драматург пішов шляхом Сенеки, розділивши персонажів “Брітаніка” на позитивних, таких, що викликали співчуття (Брітанік, Юнія, Бурр) та негативних, таких, що викликали страх (Нерон, Нарцисс). Лише Агріппіна якоюсь мірою продовжує лінію Андромахи.

Нерон – римський імператор, син Агріппіни та Доміція Енобарба (Агенобарба), зведений брат Британіка, якого він отруїв у боротьбі за зміцнення своїх прав на престол та через ревнощі до Юнії, що кохала Британіка. Расін змальовав вісімнад-цятирічного Нерона, що здійснив перший злочин. “Нерон не убил еще свою мать, жену, наставников, но в нем зреют семена всех этих злодейств, он уже хочет освободиться от запретов, ненавидит своих близких, но прикрывает ненависть притворными ласками… Короче говоря, это чудовище в зачатке, которое, еще не смея открыто проявиться, старается приукрасить свои дурные деяния”, – писав про нього драматург у другій передмові до трагедії (1676).

Нерон протягом усієї трагедії викликав лише жах, огиду, але аж ніяк не співчуття (на відміну від героїв “Андромахи”), Навіть кохання до Юнії, що охопило його, і про яке він розповідав під час своєї першої появи на сцені, не наблизило його до глядача. Якщо пристрасно закохані Орест та Пірр здатні були виконати будь-яке бажання своїх коханих, то Нерон здатен лише завдавати дівчині страждань. Намагаючись використати кохання Юнії та Британіка проти свого суперника, Нерон обіцяв не вбивати Британіка тільки в тому випадку, якщо Юнія відмовить йому у своєму коханні; при цьому він буде із сховку спостерігати за сценою пояснення. Відчуваючи ревнощі, Нерон одночасно “розважається грою”, спостерігаючи за стражданнями Британіка та Юнії.

Побачивши Британіка на колінах перед коханою після того, як вона пояснила причину своєї вимушеної холодності, Нерон міг здійснити свою погрозу, однак робить це пізніше, не відкрито, а підступно. Оголосивши про своє прагнення примиритися з Британіком, він запросив його на бенкет та підносить чашу з отрутою. Британік, який не підозрювала підступу, випив за дружбу і миттєво помер.

Серед творчого спадку Расіна особливе місце належить трагедії “Федра”. Основою для неї послужив відомий його сучасникам сюжет давньогрецького міфа. Аналогічний сюжет знаходимо у трагедіях античних авторів – “Іпполіт” Еврипіда і “Федра” Сенеки. Але Расін по-своєму розвинув і сюжет, і характери героїв.

Так, він змінив характер Іпполіта, який із суворого служителя богині полювання Артеміди, не знаючого кохання, перетворився на закоханого юнака – тільки закоханого не у Федру, а у принцесу Арікію.

Головне новаторство Расіна, звичайно, пов’язане було із характером Федри. Якщо у Еврипіда героїня сама звинувачувала Іпполіта перед його батьком – Тезеєм, то Федра Расіна благородна: вона лише піддалася умовлянням своєї няні, проте, зазнавши жорстоких моральних страждань, відкриває Тесею правду. Однак справа не лише у цих зовнішніх змінах. Федра Расіна – страждаюча жінка, а не злочинниця, вона, як писав про неї сам автор: “Ни вполне виновата, ни вполне невинна”. Її трагічна вина – у неможливості протистояти почуттю, яке сама ж вона називала злочинним.

Напружена жагуча пристрасть героїні передана завдяки відточеній художній формі. Расін легко та органічно приймав правила класицистичних єдностей, не вдаючись до зовнішніх сценічних ефектів, зрозуміло, послідовно і точно розгорталася дія п’єси. Її героїня постійно аналізувала свої почуття, хоча й не в силі стримати їх. Таким чином, Расін втілив у своїй трагедії не лише морально-психологічні конфлікти своєї епохи, а й відкрив загальнолюдські закономірності психології.

СЮЖЕТ. Іпполіт, син афінського царя Тесея, відправився на пошуки батька, який десь подорожував уже півроку. Іпполіт – син амазонки. Нова дружина Тесея Федра, на думку всіх, з самого початку відчула неприязнь до пасинка, чим змусила його залишити Афіни. Федра ж хвора на незрозумілу хворобу і воліла померти.

Вона говорили про свої страждання, які їй послали боги, про те, що навколо неї заколот і що її вирішили зжити зі світу. Доля і гнів богів породили у ній якесь гріховне почуття, яке жахало її саму і про яке вона боялася сказати відверто. Вона докладає усіх зусиль, щоб подолати темну пристрасть, але даремно.

Федра думала про смерть і чекала на неї, не бажаючи нікому відкритися.

Няня Енона стурбована тим, що у цариці потьмариться розум, оскільки не знала, що говорить. Тому докоряла їй тим, що вона хоче образити богів, порвавши “нитку життя”, і закликала царицю подумати про майбутнє своїх дітей і про те, що у них швидко відніме владу народжений амазонкою гордий Іпполіт. У відповідь Федра повідомляла, що її гріховне життя і так уже тривало достатньо, проте її гріх не у вчинках, у всьому винне серце – у ньому причина муки. В чому її гріх, Федра сказати відмовлялася і хотіла забрати таємницю із собою в могилу, та не витримала і зізналася Еноні, що кохає Іпполіта.

Тана вражена. Тільки-но Федра стала дружиною Тесея і побачила Іпполіта, як то полум’я, то озноб мучало її тіло – це “вогонь всевладної Афродіти”, богині кохання. Федра намагалась умилостивити богиню – збудувала їй храм, прикрасила його, приносила жертви, але все на марно.

Тоді Федра стала уникати Іпполіта і розігрувати роль злої мачухи, змушуючи сина залишити дім батька. Та все даремно.

Служниця Панопа повідомила, нібито чоловік Федри Тесей помер. Тому Афіни стурбовані – кому бути царем: сину Федри чи синові Тесея Іпполіту, народженому амазонкою. Енона нагадало вихованці, що на неї тепер покладений обов’язок володарювати і вона не має права помирати, оскільки загине її син.

Арікія, царівна із афінського царського роду Паллантів, яких Тесей позбавив влади, дізналася про його смерть. Вона стурбована своєю долею. Тесей тримав її полонянкою у палаці у місті Трезені. Іпполіта було обрано правителем Трезена. Ємена, няня Арікії, впевнена, що він звільнить царівну, оскільки Іпполіт був до неї не байдужий.

Арікію ж привабило у Іппліті душевне благородство. Зберігаючи із прославленим батьком “в высоком сходство, не унаследовал он низких черт отца”. Тесей же прославився тим, що знеславив багатьох жінок.

Іпполіт прийшов до Арікії і повідомив їй, що скасував указ про її полон і дав їй свободу. Афінянам потрібен цар, народ висував трьох кандидатів: Іпполіта, Арікію та сина Федри. Проте Іпполіт, відповідно до давнього закону, оскільки він не народжений еллінкою, не міг володіти афінським троном.

Арікія ж належала до давнього афінського роду і мала всі права на владу. Син Федри буде царем Криту – так вирішив Іпполіт, залишаючись правителем Трезена. Він поїхав до Афін, щоб переконати народ у праві Арікії на трон. Дівчина не могла повірити, що син її ворога віддав їй право на владу. Іпполіт відповідав їй, що ніколи раніше не знав, що таке кохання, але коли побачив її, то змирився і одягнув любовні ланцюги.

Він увесь час думав про царівну.

Федра, зустрівшись із Іпполітом, сказала, що боїться його: тепер, коли Тесея був відсутній, він міг гніватися на неї і на її сина, здійснюючи помсту за те, що його вигнали з Афін. Іпполіт обурений – так низько він вчинити б не зміг. Крім того, звістка про смерть Тесея могла бути хибною. Федра, не в змозі стримати своє почуття, говорить, якщо б він був старшим тоді, коли Тесей приїхав на Крит, то теж міг би здійснити такі ж подвиги – вбити Мінотавра і стати героєм, а вона, як Аріадна, дала б йому нитку, щоб він не заблукав у Лабіринті, і пов’язала б свою долю з ним. Іпполіт розгублений, йому здалося, що Федра марить, приймаючи його за Тесея.

Та запевнила його, що кохає його, але своєї вини у тому не бачить, оскільки не владна над собою. Вона жертва божественного гніву, це боги послали їй кохання, яке мучило її. Федра благала Іпполіта покарати її за злочинну пристрасть і дістати меч. Іпполіт, наляканий, втік, про страшну таємницю не повинен знати ніхто, навіть його наставник Терамен.

Із Афін приїхав посланець, щоб передати Федрі правління, але цариця відмовився від влади. Вона не могла керувати країною, коли її власний розум їй не підвладний. Вона уже відкрилася Іпполітові, і в ній пробудилася надія на почуття у відповідь.

Енона повернулася зі звісткою, що Тесей живий і незабаром з’явиться у палаці. Федру охопив жах, оскільки вона боялася, що Іпполіт відкриє її таємницю і викриє її обман перед батьком. Вона думала про смерть як про порятунок, але боялася за долю дітей.

Енона запропонувала захистити Федру від безчестя, зробивши наклеп на Іпполіта перед батьком, нібито він звабив Федру. Вона взялася все влаштувати сама, щоб врятувати честь своєї пані.

Енона звинуватила Іпполіта перед батьком. Тесей повірив, згадавши, яким блідим був син у розмові з ним. Він визнав Іппосини і попросив бога моря Посейдона, який обіцяв виконати будь-яку його волю, покарати його. Іпполіт настільки враже-ний тим, що Федра звинуватила його у злочинній пристрасті, що не знайшов слів для виправдання.

Хоча він і зізнався, що кохає Арікію, батько йому не вірив.

Федра намагалася вмовити Тесея не чинити зла синові. Коли ж він повідомив їй, що Іпполіт начебто закоханий у Арікію, Федра вражена і принижена тим, що в неї з’явилася суперниця. Вона й не підозрювала, що хтось іще здатен пробудити кохання у Іпполіта.

Цариця побачила для себе лише єдиний вихід – померти. Вона прокляла Енону за те, що та звинуватила у всьому Іпполіта.

Тим часом Іпполіт та Арикія вирішили втекти із країни разом. Тесей намагався переконати Арікію, що Іпполіт брехун і вона даремно послухала його. Він хотів ще раз поговорити з Еноною, але дізнався, що цариця вигнала її і та кинулася у море.

Сама ж Федра у розпачі. Тесей наказав покликати сина і благав Посейдона, щоб той не виконував його бажання.

Однак вже пізно – Терамен приніс страшну звістку про смерть Іпполіта. Він їхав на колісниці берегом, як раптом з моря з’явилося небачене чудовисько. Всі кинулися врозтіч, а Іпполіт списом вразив чудовисько і пробив йому шкіру.

Дракон упав під ноги коням, і ті від страху понесли. Іпполіт не в силах був їх стримати. Вісь колісниці зламалася, царевич заплутався у віжках, і коні потягнули його по землі, всіяній камінням. Тіло його перетворилося на цілковиту рану, він помер на руках у Терамена.

Перед смертю Іпполіт сказав, що батько незаслужено звинуватив його.

Тесей у відчаї, він звинуватив Федру у смерті сина. Остання визнала, що Іпполіт невинний, що вона за волею вищих сил була захоплена кровозмішувальною, невгамовною пристрастю. Енона, рятуючи її честь, звинуватила у всьому Іпполіта.

Федра, знявши із невинного пасинка підозру, покінчила свої земні муки, прийнявши отруту.

Творчий метод Ж. Расіна

– поєднання давньокласичних переказів із почуттями XVII століття. Пояснюється це головним чином тим, що Расін намагався слідувати правилу Н. Буало, – “бути вірним історії і одночасно зберігати благопристойність”. Поєднати і те, і інше було неможливо – ось чому герої драматурги так мало схожі на своїх прото-типів;

– додання до триєдності ще й четверту – єдність мови: усі його герої та героїні розмовляють однаково вишуканою, правильною мовою. У зв’язку з цим вони наділені надзвичайною вишуканістю манер; наприклад, наклеп на Іпполіта робить не сама цариця, як у Еврипіда, а лише її годувальниця;

– бачення у коханні майже винятковий предмет психологічного спостереження і драматичного відтворення; аналіз кохання жінки;

– зацікавленість середовищем придворних і дворянства, серед якого він жив і яке дійсно знайшло майже повне відображення у його театрі.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір на тему: Життєвий шлях і періоди творчості Ж. Расіна. Естетичні погляди драматурга – ФРАНЦУЗЬКА ЛІТЕРАТУРА XVII СТ. П. КОРНЕЛЬ, Ж. РАСІН