Чи жартував поет, коли писав: “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…”?

У збірці віршів Б. І. Антонича “Зелена євангелія” чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринним і рослинним світом рідного краю: “Антонич теж звіря сумне і кучеряве”, “…росте Антонич і росте трава”, “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…” В поезії “До гордої рослини, цебто до себе самого” автор пише:

Мов мідь живу, наснажує рослини

Електрика зеленої землі,

Але і ти – рослино горда, що

Співаєш це, незнаючи пощо,

Колись, мов пень, подолана від тлі,

Покотишся землі на груди сині.

Він переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі.

Природа дає життя і рослинам, і тваринам, і людям, з неї вони виростають і до неї повертаються, завершивши свій земний шлях. Б.-1. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності.

Його поетична свідомість органічно злилася з природою, і це знаходить свій вияв у художньому ладі творів. Автор і в минулому, і в сучасному бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:

Овес, метелики і присяги коханців.

Весна закрутить хмільно веретена травня.

Лисиці, куни і дівчата вранці

Виходять мити очі в буйнолозих плавнях.

Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б.-І. Антонич здекларував суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в житті поганин”. І не зраджував йому ніколи, навіть тоді, коли творив узагальнений образ міста-монстра (книга віршів “Ротації”), протиставляючи йому природу, животворні соки, нуртуючу енергію рідної землі. Поет, не спираючись на закони природничих наук, творить свою власну художню натурфілософію. її вузлові поняття – дочасність, сонце, буяння життя. Б.-І.

Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колобігу всього земного, про її пракорені:

Вернувся я, де вільхи й риби.

Де м’ята, іви, де квітчасті стіни:

І знов цілую чорні скиби.

Припавши перед сонцем на коліна.

Творчість, що стала засобом самореалізації поета, він ставить на друге місце після матері-землі в уже згадуваному вірші “До гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва. Подібне перехрещення образної концепції світу як храму природи і розуміння художніх традицій знаходимо в поезії “Вишні”:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

Де небо сонцем привалило білі села,

Цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

Як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

В основі цього вірша – свідомі ремінісценції з відомої пейзажної мініатюри Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати…” Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує дуже своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як прикметні риси рідної землі, а також як джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети.

Це явище природне, як звітування вишні, пісні солов’я, як світанки. Сам В.-І. Антонич розтлумачив свій твір так: “Вірш “Вишні”… висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією.

У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів”.