|  | 

ШКОЛЯР – Архип Тесленко

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

СЛОВО ДАВНЄ І СЬОГОЧАСНЕ

Архип Теспенко

ШКОЛЯР

Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Воно й училось, нівроку йому1. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають2, щось таке, – чи про луку, чи про ліс…

Ну й любило це!

Раз гулять повели їх у ліс. Воно вбігло у гущавину та:

– А як ось тут гарно!.. Гіллячко… сонечко в дірочки… мережечки… Ну й гарно!

Далі вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило. ..

А там що раде знать було все!.. Усе, було, розпитує вчителя, усе розпитує і про се, і про те, як і дощ, як і сніг. Вчитель, було, не навтішається ним, усе, було, по щічках його, по щічках, а воно вже таке раде ото, так осміхається та ту голівку так простягає до нього…

Таке. А то раз учитель підійшов і питає:

– А що, Миколко, вивчив урок?

Воно стало, осміхається… тут осміхається, а там сльози.

– Плакав, чи що? – питає вчитель. Воно так болісно:

– Ні. – Далі руку до очей та й скривилось.

– Чого, що таке? – вчитель йому.

– Б…били.

– Хто?

– Батько.

– За віщо?

– За… за… – та й не доказало за плачем. Діло ж ось як було. Встав Миколка вранці, почитав трохи, – снідати пора, він і каже:

– Мамо, що їсти?

– Що ж? – мати йому. – Он хліб, ось борщ…

Насипала3 йому борщу. Взяв ложку Миколка, сів до борщу до того…

А борщ же той… аж воня4, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в ньому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний. Сидів, сидів Миколка над ним – не пожене ніяк5. Устав та з тим і вдягаться давай.

Удягся6, дійшов до дверей – за печінки тягне7. Він знов:

– Ну що їсти, мамо?

– Та я ж не знаю, – мати йому.

Миколка по горшках: і в той заглянув, і в цей… Увіходить батько знадвору, такий сумний.

– От лихо, – каже, – хліба на денці тільки.

Миколка своє:

– Та, мамо, що їсти?

– Батька питай.

Миколка:

– Он у людей і риба, і олія.

Батько так блимнув на нього. Він байдуже.

– І оладки, – каже, – і в школу беруть.

Батько:

– Що?! – Та як ухопить деркач8. – Так тобі ще, – каже, – риби, олії! Шкури з мене, шкури! – та деркачем його, деркачем. Меншенькі четверо, що теж їсти дивились, на піч усі, як горобчики.

– А, сякі-такі, – кричить батько, – їсти! А то ще зодів9… Раз увечері роззувся Миколка та й моня10 чоботи, й моня в руках, а далі так боязко:

– Ну й чоботи… чисто потрухли… ноги так мерзнуть.

– Що? – батько.

– Мм… дірки скрізь.

Батько з рук у нього, подививсь та по пиці11 його, по пиці халявами:

– Гляди, – каже, – гляди!

Позатягав, як умів, де більші дірки, й нічого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний і їсти не питає. Сів на лаві, кліпа очима. Батька в хаті не було. Мати пряла на полу12.

Сидів, сидів, далі встає і, як неживий, диба-диба до полу… став і стоїть, похнюпивсь.

– Чого ти? – мати йому.

– Та… та, – губи задрижали, лице скривилось, і він засичав тільки.

– Отакої! Чого ти?

Помовчав, далі так тихенько:

– Мамо!

– Ну?

– У… у мене…

– Що у тебе?

– У мене, – повернув п’яту, показує… Глянула мати – підбора13 нема.

Зітхнула й нічого.

– Що ж… оце… як… як батько побачить? – плаче, так плаче Миколка.

Увійшов Прокіп. Миколка й дух притаїв14. Сів і то побіліє, то почервоніє; дивиться в землю та чобіт той одно хова за другий, та ввесь так і тремтить.

Прокіп байдуже до нього, поліз під лаву собі.

– Де воно, – каже, – в чортового батька15 коноплі ті? Холод такий, а тут підперезаться нічим, хоч би мотузок або що виплести.

– Хм… там десь… – жінка йому. – Та… те й упослі16 б, а тут… он… – та очима на Миколку й показує.

– Н… не кажіть, – сичить Миколка, – не кажіть.

– Як же ж, – мати йому, – а в школу в чім підеш?

– Що таке? – батько до них.

– Підбор у Миколки одпав.

– Що? – крикнув.

Тут Миколка, як печений, як схопиться та під піл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокіп, засіп17…

– Ну, нічого, – каже, – хай, – знайшов конопельок, плете, нічого нікому. Жінка дивилась, дивилась та:

– Так, Прокопе, що з чобітьми?

Мовчить Прокіп.

– Пора б… уже ж, – ті й на латки18 не годяться…

Мовчить.

– Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось,

Прокіп так бликнув19 на неї:

– Хай його, – каже, – калікою зробить! .

– Отаке!.. Божевільний!..

Миколка з-під полу:

– Мамо, – сичить, – цитьте!. Мамо, цитьте!. Цитьте ж! Мати йому:

– А в школу як?

Прокіп так хижо:

– А, в школу.. Грамоти тобі!.. В пани сина!

– А хоч би й у пани?

– Щоб і нога20 в школі!.. Щоб і нога не була! – кричить. Миколка:

– Як же… Я ж не… ненарошне21.

– Старцюго22, – батько йому, – панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе… книжки розкладе, перо… Старцюго, щоб і нога не була?

Аж перекидається та плаче Миколка.

– Он… он, – каже,- усі учаться – і Василь, і Павло… Гарно як…

– Іч, старцюга, рівняється до яких. .

– А хіба… хіба душа в мене… хужа23?

– Сміттюго, у їх плуги свої. В найми з душею своєю!

– Божевільний, – жінка йому – нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?

– А, ти розумна!

– Ти ж сам одвів його, ти ж сам записав, а тепер… Як тобі не соромно, як тобі не гріх потріпувать24 дитину отак?

Прокіп, ніби засоромившись:

– Та ти, ти, – каже, – домелешся25

– Що домелешся?.. Убивать будеш? Убивай, домучуй уже, дорізуй нас! – Хусточку до очей та й сама в плач.

– От, Боже мій, – каже, – і де та смерть, що вона і не забере нас од тебе. Поки вже ми отак і труситься будемо тебе? – Хлипають обоє. Прокіп нічого вже.

Плете – сидить. Згодом трохи встає і якось досадно, досадно26:

– Школа… школа – здирство, школа – грабіж… – кинув мотузку, надів шапку. – Школа останню сорочку стягне27 з тебе,- в груди себе… Та мов аж з плачем: – Оста-а нню сороч-ку!

Грюкнув дверима, пішов, голову похнюпивши. А Микола:

– Як… як гарно… вчитися, а вони… в найми… – Та з-під полу до дверей.

Куди ти? – мати до нього.

– У школу… хай… як знають…

– Обідать же… чоботи ж…

– Хай!

Надійшов вечір. Засвітили28. Біжить Миколка.

Батько за столом саме сидів, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка:

– Ось, ось, – показує чоботи.

– Де то ти? – здивувалася мати.

– Хе-хе… Учитель дали.

– Як учитель?

– Хе-хе… Сиджу, а вони: “Чого ти сумний такий?” – “Чоботи порвались”, – плачу. “Цить,- кажуть, – у мене зайві є”. Виносять. “На”, – кажуть.

Мати взяла, так обдивляється.

– Спасибі, – каже, – дай Бог здоров’я йому.

Миколка:

– Хе… А покажіть і батькові!

– А дивись іди, Прокопе, – каже мати.

Прокіп байдуже, давай осміхаться сам собі.

– Дивись іди, глушмане29!

Прокіп наче й не знає нічого:

– Що там таке?

– Сюди йди!

– Чого? – почухавсь, підійшов.- Ану, що тут? – Узяв.- Та це вчитель? – питає.

– Глуха тетеря30… Не чув мов.

– Хе-хе… Живем, значить.

– Ні, – жінка йому, – мерщій наймати побіг…

– Балакай, Прокіп до неї, – наймати! Мені, думаєш, і не жаль ото? Я побіг позичить на чоботи йому, а воно…

– Що таке? – питає Миколка.

– Що… Бігав-бігав – не позичає ніхто, а тут ще й мішок під плечем, щоб і хліба де… Мені й кажуть: “їсти нічого, а він ще позичає на сина…

Треба ще в школу у злиднях таких!” А Петро Чхурик: “До волів його, мені до волів треба”. Думав я, думав… “Що ж, – думаю, – буду бігать отак, та усяке буде цупать31 отак мені… Дай, – думаю…” та бух тебе до Чхурика32 за 15 карбованців на рік.

А Миколка:

– Хе-хе… А я: “Чоботи порвались”, – а вони: “На тобі”.

– Отож… А я: “Петре, позич, будь ласка”, – а він: “Найми”, – каже.

– Боже мій, – мати до Миколки, – отакий хлопець та в найми… Нізащо, нізащо?.. – Узяла та до себе його так пригортає: – Мій синочок! – каже, – гляди ж тепер слухай учителя, бач він який!.. Учись ото!

Прокіп:

– А вчись… звісно, вчись!.. Ану сюди книги!.. Багато вивчив уже?

– Оцю вивчив і цю, а цю… ось поки, – показує пальцем йому Миколка.

– Ото по бублик по той? Ач бублик який… Що воно за бублик такий?

– Хм-хм… то “О”.

– “О”, ач яке?.. А то далі? Що то за кочерга33 така?

– То “Г”.

– Ач яке?.. А картинки тут є?

– А є… ось, – знайшов йому.

– Ач як?.. А то що ж за копиці такі?

– То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?

– Бо’йо’зна34… Як можна сили Божі знати?

– А я знаю!.. З води… парою йде вгору.

– Ач який… хм-хм… і он про що зна!

– Я ще й про блискавку, й про грім знаю. Це люстричество35… з землі набирається в спеку та й креше там і грюка36.

Прокіп так дивиться на нього. А мати:

– Який!.. А ще ж це тільки другу зиму в школі він.

Прокіп:

– Миколко, Миколко!.. Що який-то ти… що я б тебе… не знаю… я б тебе паном зробив!.. Я б тебе… в семінарію37 в саму!

Я б тебе… Ех!.. – Помовчав. – Ну хоч би до маленького до чого довести тебе… хоч би ти не страждав, як я оце… Хоч би хоч… у хторокласну38 тебе.

А Миколка:

– Так… тату… у хторокласну, у хторокласну!

– Боже мій, хіба ж я ворог дитині своїй!.. Спроможусь, Боже мій!

Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшов до столу, до порога…

– Тату… я до вчителя піду.

– Чого?

– Хи-хи… хочеться.

Надів подаровані чоботи, за шапку й гайда. Увійшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:

– А що, Миколко?

Миколка:

– Хе-хе!

– Що таке?

– Батько… в школу… у хторокласну… мене.

– Гаразд. Іди ж сюди! – За руку його, до себе в світлицю.

Увійшов Миколка і дивиться, так дивиться скрізь.

– А що ти? – вчитель до нього.

– Ну й… ну й гарно в вас!

В учителя й справді гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою39. На столі лампа горіла в голубій будці40; блищав самовар. По долу41 стежечки рябіли. Червоніло ліжко під стіною.

На вікнах квітки… На стінах картини.

– Ну й живете ви в гарному в якому! – дивується Миколка.

– В гарному! – осміхається вчитель. – Ото вчись, то й ти будеш у такому…

– І я… А як же… як воно, як жить у такому?

– Учись – побачиш… Сідай лиш, чаю вип’єш.

Учитель налив йому, сахару42 вкинув дві грудочки.

– Сідай!

Миколка сів скраєчку на стільчику, дивиться на стакан43 та так осміхається.

– Хм-хм… так це… це мені пить?

– Тобі ж, тобі… Бери ложечку, мішай!

– Хм-хм… як же воно?

– Бери он і булку.

Бере, осміхається, присьорбує… Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, і як загра-загра…

Миколка:

– Ну й, ну й…- та й устав.

– Що? – учитель до нього.

– Н… не знаю… гарно… Я б день і ніч грав…

– Учись, – гратимеш.

– Гратиму?.. І я гратиму? Ну й… – глянув навкруги, – ну й життя гарне!..

* * *

На другу осінь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярів, він вернувся у свою хату, сів одпочити. Наступав холодний та сумний осінній вечір. Надворі негода, дощ, а в хаті в учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа.

Стомлений вчитель довго ходив по хаті, часами зупинявся коло вікна, прислухався, як гуде й завиває вітер, як дощ порощить44 по вікнах; далі сів за книжку, чита. Трохи згодом чує – щось грюкнуло у прихожій, забалакало. Одхиляє45 двері, аж коло порога старець46 сивий стоїть, руку простягає.

Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика… По знаку щось47: чубок кучерями, щічки кругленькі…

– Миколко, це ти?

– Я… – та скривився, скривився.

– Як це ти, що це?

– Та… та… їсти нічого, топить нічим, удягтися…

– Бідненький!..

– А батько… простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні… ноги крутить…

– Так ти це…

– Були до хазяїна… найняли… так я… не здужаю… аж захворів був… Так мене в поводаторі48 це…

Двері в світлицю одхилені були. Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини… Глянув Миколка… заплакав…

1 Нівроку йому – щоб не зурочити. 2 Загадати – тут: дати завдання. 3 Насипати (борщу) – тут: налити. 4 Воня, воняє – смердить.

5 Не пожене ніяк – тут: не може з’їсти. 6 Удягся – тут: одягнувся. 7 За печінки тягне – їсти хочеться. 8 Деркач – стертий старий віник.

9 Зодів – тут: одяг взуття. 10 Моняти – тут: м’яти, оглядати з усіх боків. 11 Пика – обличчя.

12 Піл – дерев’яний поміст для спання. 13 Підбори – дерев’яні чи шкіряні набійки на підошві взуття.14 Дух притаїти не дихати. 15 В чортового батька, лайливе – десь, невідомо де. 16 Упослі – тут: пізніше.

17 Засіп (від засопіти, засопти) – почав сопіти, видавати хриплі звуки. 18 Латка – шматок тканини чи шкіри, якою зашивають дірку на одязі чи взутті. 19 Бликнути – те саме, що блимнути – різко подивитися. 20 Щоб і нога (в школі) не була – щоб не йшов взагалі (до школи). 21 Ненарошне – ненавмисне, ненавмисно.

22 Старцюга – лайливе, зневажливе слово, те саме, що жебрак. 23 Хужий – тут: гірший. 24 Потріпувати – тут: нервувати, мучити.

25 Домелешся – тут: договоришся. 26 Досадно – сумно. 27 Останню сорочку стягнути (забрати) – все забрати.

28 Засвітили – тут: запалили в хатах світло. 29 Глушман – глуха людина. 30 Глуха тетеря – про глуху людину. 31 Цупати – тут: дорікати, докоряти, ганити.

32 Бух тебе до Чхурика – тут: віддам тебе у найми до Чхурика. 33 Кочерга – знаряддя для перемішування палива в печі. 34 Бо’йо’зна… – Бог його знає…35 Люстричество – тут: електрика.

36 Грюка – те саме, що грюкає, гримить (про грім). 37 Семінарія – середній духовний навчальний заклад. 38 У хторокласну – у “второкласну” (другокласну) школу.

39 Цяцькований – тут: розмальований, різнокольоровий. 40 Будка – накриття над лампою, абажур. 41 Діл – підлога, долівка. 42 Сахар – цукор.

43 Стакан – склянка. 44 Порощити (про вітер в дощем), періщити – бити, вдаряти дощем (снігом) по якійсь поверхні (наприклад, об шибку вікна). 45 Одхиляти – те саме, що одчиняти. 46 Старець – жебрак. 47 По знаку щось – тут: щось знайоме.

48 Поводатор, поводир – той, хто водить сліпого, показує дорогу.

Хто? Що? Коли?

Чому? Як?

1. Де народився письменник Архип Тесленко? Які твори написав? Чому так рано пішов із життя? 2. Чи є щось спільного в біографії письменника із його оповіданням “Школяр”? 3. Які особливості мови оповідання “Школяр” вам запам’яталися?

4. Які часи зображені в оповіданні “Школяр”? Яким було життя дітей сільської бідноти? 5. Яким ви уявляєте школяра Миколку? Які риси його характеру ви можете назвати? (Знайдіть у тексті місця, що підтверджують вашу думку). 6. Яким учнем був Миколка?

7. За що батько побив Миколку? Як ви поясните вчинок батька? Чи можна вважати Прокопа поганою людиною?

8. А якою вам уявляється мама хлопчика Миколки Олена? Знайдіть у тексті слова і вирази, що стосуються матері. 9. Яку роль відіграв учитель в житті хлопчика?

10. Чому Миколка не міг ходити до школи і став поводирем? 11. Ким мріяв стати Миколка?

Чому його мрії не здійснились?

ВПРАВИ і ЗАВДАННЯ

I. Скажіть, яке значення мають пестливі слова: сумирненький, соромливенький, млявенький, чорнобривенький, білолиценький, круглесенький, невеличкий? З якою метою вживає їх письменник?

II. Чому письменник використовує на початку оповідання “Школяр” займенник воно, як-от: “Воно й училось, нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита… Ну й любило це!”?

Яке ставлення до образу Миколки передає письменник?

ІІІ. Вставте на місці крапок пропущені дієслова.

– Та я ж не знаю, – мати (…) йому.

– От лихо, – каже, – хліба на денці тільки (…).

Миколка (…) своє – Та, мамо, що їсти?

Миколка (…) по горшках: і в той заглянув, і в цей…

… Та деркачем його (…), деркачем.

В найми (…) з душею своєю!

Батько (…) з рук у нього (чоботи), подививсь та (…) по пиці його, по пиці (…) халявами.

– Ану сюди (…) книги!.. Багато вивчив уже?

На вікнах (…) квітки… На стінах (…) картини.

Ні олійки, ні квасолинки (…) в ньому (у борщі).

IV. Запишіть форми дієслів повністю.

Зразок : дріма – дрімає (від дрімати); чита – читає (від читати). Дріма, чита, кліпа очима, хова (чобіт), зна, грюка, пита.

V. Утворіть звичайні форми іменників від зменшено-пестливих форм.

Зразок: Миколка – Микола, школярик – школяр, носок – ніс, щічки – щоки.

Чубок, гіллячко, сонечко, мережечки, квіточка, щічка, олійка, квасолька, стільчик, денце, синочок.

VI. Які емоції та почуття передають у тексті вигуки?

– От лихо, каже, – хліба на денці тільки. Мм… дірки скрізь (про чоботи). Хе хе… учитель дали (чоботи).

Хм хм…то “О”.

VII. Зверніть увагу на розділові знаки (вживання трьох крапок), що виражають схвильоване мовлення. Який внутрішній стан передають ці речення (радість, захоплення, страх, переживання, хвилювання) ?

1. – А як ось тут гарно!.. Гіллячко… сонечко в дірочки… мережечки.., Ну й гарно!

2. – Чого, що таке? – вчитель йому.

– Б…били.

– За віщо?

– За… за… – та й не доказало за плачем,

3. – Миколко, це ти?

– Я… – та скривився, скривився.

– Як це ти, що це?

– Та… та… їсти нічого, топить нічим, удягтися…

– Бідненький!






ШКОЛЯР – Архип Тесленко
Обратная связь: Email