|  | 

З ЛІТЕРАТУРИ РОМАНТИЗМУ (XIX ст.) – УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

З ЛІТЕРАТУРИ РОМАНТИЗМУ (XIX ст.)

У літературі XIX ст. дослідники виокремлюють такі періоди:

– доба романтизму (початок XIX ст. – 1830-і роки);

– доба реалізму (1840- 1860-і роки);

– доба раннього модернізму – поява символізму, неоромантизму й імпресіонізму (1870-і роки – кінець XIX ст.).

Романтизм (фр. romantisme) – художній напрям, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині. Великій Британії, Франції, на початку XIX ст. поширився в Польщі. Російській імперії. Австрії, згодом – у США.

Його характерними ознаками є заперечення раціоналізму, культ почуттів людини; увага до особистості та її індивідуальних рис; неприйняття буденності й звеличення “життя духу”; наявність провідних мотивів самотності, світової скорботи (національної туги) та романтичного бунту, а також історизм і захоплення фольклором.

Літературу доби романтизму можна поділити на періоди:

Перший – 1790-і роки – початок XIX ст. (творчість німця Нова-ліса, англійців В. Вордсворта, В. Блейка);

Другий – 1815-1830 pp., доба наполеонівських воєн і період Реставрації королівської влади у Франції (творчість британців Дж. Байрона, В. Скотта);

Третій – від 1830 р. до середини XIX ст., після Липневої революції у Франції та національно-визвольного повстання в Польщі (творчість поляка А. Міцкевича, угорця Ш. Петефі, росіян О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, француза В. Гюго).

Визначають такі основні течії літератури романтизму:

1) народно-фольклорна (казки братів Грімм, “Вечори на хуторі біля Диканьки” М. Гоголя);

2) гротесково-фантастична (твори Е. Т. А. Гофмана, деякі твори з “Петербурзьких повістей” М. Гоголя);

3) байронівська (твори Дж. Байрона. Г. Гейне, А. Міцкевича, Ш. Петефі, ранні твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова);

4) вальтер-скоттівська (історичні романи В. Скотта, “Тарас Бульба” М. Гоголя, “Чорна рада” П. Куліша).

Якщо класицисти абсолютизували роль норм і правил, обов’язкових для всіх, без винятку, митців, то романтики справжньою творчістю вважали лише неповторно-індивідуальний, практично не наслідуваний акт. Епіцентром їхнього інтересу стала не розумова діяльність, а “життя душі” людини, почуття, уява й особливо фантазія митця. Романтики вважали, то поета робить поетом не дотримання правил, а його вроджений талант і навіть богообраність.

Романтизм сформував специфічне ставлення до мистецтва, яке підноситься до рівня найвищої цінності й сприймається як вияв глибинної суті й сенсу життєдіяльності.

Романтики відчували трагічну невідповідність ідеалу й реального життя. Тому для них актуальною є думка: якщо реальне життя є нудним, сіро-буденним, то творчій людині потрібно поринати у світ фантазії й там ховатися від бездуховності й буденності приблизно так, як улітку занурюються в прохолодну морську воду. “Хто не знайшов щастя у цьому світі, хто не знайшов того, чого шукав, нехай заглибиться у світ книжок і мистецтва чи зануриться в природу” (Новаліс).

Антитеза у творах романтиків стає не лише прийомом, а й одним із провідних композиційних принципів (як у мистецтві бароко). Ця схильність помітна, наприклад, у наявності в романтичних творах “двох світів”: з одного боку – світу реального, а з іншого – світу уяви (або, як у творах Е. Т. А. Гофмана, з одного боку – “світу ентузіастів” – митців, творчих людей), а з іншого, “світу філістерів” (прагматичних, духовно обмежених міщан). Це є втіленням непримиренної романтичної опозиції, антитези, протиставлення між сірим буденним життям і, – творчою уявою, фантазією, “життям духу”.

Адже “мостом над віковічною прірвою між буттям та ідеєю може стати лише веселка уяви” (Й. Гейзінга).

Саме тут витоки антитетичної образної системи творів романтиків. Так, у повісті-казці Б. Т. А. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер” це протистояння ентузіаста Бальтазара й філістера Цахеса, у поемі Байрона “Прометей” це, з одного боку, нескорений титан, а з іншого – несправедливий Зевс (Громовержець).

Романтики обожнювали природу. Пейзаж у їхніх творах водночас є засобом вирішення філософських проблем, а також відтворення стану душі персонажів. Особлива увага в романтичній поезії приділялася зображенню розбурханої природи: бурі, вітру, шторму.

На відміну від класицистів, які роками “шліфували” свої твори, романтики, навпаки, навмисне недописували їх, надаючи їм вигляду “творчого безладу”, “геніальної хаотичності” (наприклад. “Дзяди” Адама Міцкевича).

Якщо в класицистів існувала чітка та незмінна система жанрів, то романтики орієнтувалися на розімкненість жанрових форм, ливе змішування жанрів. У добу романтизму виникли й сформувалися нові, синтетичні, жанри: ліро-епічна поема (поєднання лірики й епосу) і драматична поема (поєднання лірики й драми). Риси синтетизму наявні в такому романтичному жанровому новоутворенні, як повість-казка.

Однак найпопулярнішим у добу романтизму став історичний роман, у якому синтезувалися традиції власне роману, який тоді міцно асоціювався з вигадкою.

Романтики відкрили поняття “місцевий колорит”. Вони зацікавились особливостями “національного духу” кожного з європейських народів, а не лише давніх греків і римлян, як це робили класицисти. Звідси був один крок до вивчення і збереження фольклору – усної народної творчості.




З ЛІТЕРАТУРИ РОМАНТИЗМУ (XIX ст.) – УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ
Обратная связь: Email