Туга за рідним краєм у драмі Лесі Українки “Бояриня” (І варіант)

Батьківщина… Скільки емоцій і почуттів, радощів і переживань закладено у цьому слові! Відірвавшись від рідної землі, людина, мов відірвана від рідного грунту квітка, душевно в’яне, засихає. І тільки повернення на Батьківщину може відживити, поновити її втрачені сили.

Випробування розлукою із рідною землею багато видатних українських діячів відчули на собі. Серед них і Леся Українка, відома поетеса і талановитий драматург. Через тяжку хворобу письменниця була змушена виїжджати в Єгипет, у Грузію, в Крим, що не могло не накласти відбиток на Гі творчості. Одним із творів Лесі Українки, що висвітлюють душевні переживання людини на чужині, є драматична поема “Бояриня”. У драмі Оксана, головна героїня твору, попадає під гніт тяжких обставин: вийшовши заміж за молодого боярина Степана, вона змушена жити у Москві.

Спочатку заміжжя видається дівчині щасливим, бо вона поєднала свою долю із коханою людиною, її не лякає чужина: Хіба ж то вже така чужа країна? Та ж віра там однакова, І мову я наче трохи тямлю, як говорять. Та невдовзі Оксанині надії на щасливе життя починають танути, їй, молодій душею і тілом, вільній духом, важко звикнути до принизливих патріархальних звичаїв Росії.

Дівчина не хоче запинати обличчя, немов туркеня, незвичним є для неї руський сарафан… І хоча до одягу вона звикає, проте не в силах звикнути до того, що жінкам заборонено перебувати в одній кімнаті з чоловіками, виходити на вулицю. Навіть заручини молодих хлопця й дівчини для неї тут відбуваються незвично, тому що майбутнє подружжя не має права на спілкування до весілля. Здивована Оксана вигукує: – Як дівчина постоїть на розмові з своїм зарученим, то вже й нечесна?..

Чудна тут молодь! Рабська неволя чужого краю дається взнаки дедалі більше. Оксана бачить, що її Степан – безправний поряд з іншими боярами, які можуть у будь-яку хвилину обмовити його перед царем, що він змушений шукати компроміс із власною гідністю, коли йому доводиться цілувати руки старим боярам. Головна героїня драми порівнює своє життя з “неволею бусурменською”, і тут читач може зрозуміти, що вона має на увазі не лише власне подружнє життя, а й тогочасне становище України, яка перебувала під гнітом Росії так само, як Оксана – під гнітом чужоземних звичаїв.

Внутрішній протест дівчини виривається назовні: Ой, чоловіче!.. Та й осоружна ж ся мені Москва! Переживання за долю українського народу, туга за Батьківщиною, наказ чоловіка не пускати до палат приїжджих з України, його сувора заборона написати навіть листа рідним остаточно зламали Оксану.

Якщо раніше її страждання виливалися в сльозах, то тепер нею опановує байдужість. Всі сили пішли на останній вибух (“Степане! Ти хіба не бачиш? Я гину, в’яну, жити так не можу!”), після якого вона остаточно знесилюється.

Смертельна хвороба, причиною якої є туга за рідним краєм, починає висмоктувати з неї сили. І навіть пропозиція Степана поїхати у гості до родичів Оксани, бо вже “тепера на Вкраїні утихомирилося”, викликає у неї не радість, а гіркоту: Як ти кажеш? Утихомирилося? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, Се мир по-твоєму – ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко в труні. Терплячи муки через розлуку з Україною, головна героїня драми передчуває свою смерть. Розлука з рідною землею гнітить її, і в неї не вистачило сил витримати такий тягар. Як бачимо, у драмі “Бояриня” Леся Українка майстерно показує емоційний стан патріотки, відірваної від Батьківщини: на початку п’єси Оксана – життєрадісна молода дівчина, в кінці ж читач відчуває, що перед ним виснажена стражданнями жінка. І сумно звучать її останні слова: Добраніч, сонечко!

Ідеш на захід… Ти бачиш Україну – привітай!