“Ця дівчина не просто так, Маруся” (І варіант)

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа!

Ліна Василівна Костенко – геніальна поетеса сучасності. “Спартанкою Києва” ввійшла вона в літературу XX сторіччя й одразу стала улюбленою авторкою багатьох українців, тому що була і є принциповою, відвертою, часто різкою, але завжди щирою та правдивою у своїх творах. У 1979 році з’явився написаний Ліною Костенко роман “Маруся Чурай”, який вона присвятила напівлегендарній постаті української дівчини-співачки, авторки близько 20 пісень. Для втілення свого задуму показати не тільки героїчне козацьке минуле України, але й створити глибокий психологічний портрет духовно багатої, та нещасливої в особистому житті дівчини Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах.

Це дало їй змогу прокласти духовні “мости” між сьогоденням і минувшиною. Так виник шедевр української літератури. Головним персонажем є дівчина-легенда – Маруся Чурай, уособлення моральної краси й таланту українського народу.

Вперше ми зустрічаємося з нею на суді: Марусю обвинувачено у вбивстві Гриця Бобренка, її колишнього коханого. Хоча навіть сторонній людині видно, що Маруся – невинна жертва обставин і що правдиві її слова: Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб’є.

Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє. Не змогла вона змиритися із зрадою, але і пережити своє кохання теж не хотіла: “Сама від себе вже вмерла. І ти це, Іване, знаєш.

Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я”. Щастя надавало Марусі сил, вона творила пісню, яку підхоплював народ, і тільки заздрісники сичали: “Не вірю, щоб складала це вона”, “…а про любов, походи і лабети – на це дівкам не вчеплено кебети”. Пісні талановитої дівчини наснажували козацтво на боротьбу за рідну землю, вони фіксували краще від будь-яких літописців героїчні вчинки вояків. Роль Марусиних пісень розуміє і гетьман Богдан Хмельницький, розмірковуючи: Про наші битви на папері – голо.

Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, – Та це ж не що, а пісню задушить! За словами Івана Іскри, Маруся – це голос України, душа її. Органічно зливається її образ із образом України, ніби акумулюючи в собі весь творчий потенціал рідної землі. “Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах”, – говорить він на суді над дівчиною.

Подібну характеристику дає дівчині й гетьман, який наказує скасувати вирок: Її пісні – як перло многоцінне, Як дивен скарб серед земних марнот. Та зрада для дівчини, яка була “дитям любові”, дорівнює загибелі. Говорить вона Іскрі: “Якби тепер, мабуть, я заспівала, було б це вже хрипіння, а не спів. Так і живу, без голосу, німа. Пісень немає – і мене нема.” Не показує Ліна Костенко смерті Марусі Чурай, але ми знаємо: від сухот тоді не лікували.

Не стане Марусі, та залишаться повсякчас із нами її пісні, її душа, проспівана в них. Пісня – найкраща пам’ять про людину, тому і чуємо в останньому розділі відгомін найвідоміших пісень співачки: І “Зелененький барвіночку”, й “Не плач, не журися, А за свого миленького Богу помолися”. І про того козаченька, Що їхав за Десну. “Рости, рости, дівчинонько, На другую весну!” І про воду каламутну, чи не хвиля збила.

І про тую дівчиноньку, Що вірно любила…