|  | 

ПЕРШИЙ ДИКТАНТ – Остап Вишня (1889-1956)

Українська література 6 клас

ПРИКМЕТИ ВЕСНИ

Остап Вишня (1889-1956)

Люблю ж я його, як сонце, як повітря,

А він, мій народ, підморгує, усміхається…

Яке це щастя дивитись одкрито в очі свого народу

Остап Вишня

Видатний український письменник-гуморист Остап Вишня (справжні ім’я і прізвище – Павло Губенко) народився 13 листопада 1889 року на Полтавщині. Він писав у своїх спогадах: “Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей”.

Любов до читання зародилася у Павла дуже рано. Він був майстром розповідати цікаві історії своїм молодшим братикам і сестричкам. До школи Павло змушений був ходити через день, чергуючись зі своею сестрою парою чобіт – на всіх дітеіі взуття не вистачало. Згодом батьки віддали хлопця у Київську військово фельдшерську школу, де він навчався на “відмінно”, та найулюбленішим предметом була не медицина, а література.

Мріяв Павло вчитися в університеті. Нарешті мрія здійснилася: склавши екстерном іспити за гімназію, 1 вересня 1917 року Павло Губенко став студентом історико філологічного факультету Київського університету, де він починає писати гуморески, які називає усмішками. Веселі дотепні усмішки стали дуже популярними.

Пізніше, коли Остап Вишня працював кореспондентом у газетах, жодна не виходила без них.

Помер письменник 28 вересня 1956 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Остап Вишня писав: “Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки!” У своїх усмішках він критикує і висміює ледарів, дармоїдів, хапуг, бюрократів.

Довженко О. Остап Вишня.

ПЕРШИЙ ДИКТАНТ

I

Давно-давно де було.

Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: “Було це за царя Опенька, як була земля тоненька1!”

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани поміщики та капіталісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов2 зо три, а тепер, значить, кілометрів три з гаком3.

На хуторі було з десяток хатів, а навкруги – ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у три чотири обхвати4 дуби…

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю та аж до більше як три кілометри. 4 У три-чотири обхвати – дуже великі, які можна обійняти трьом-чотирьом чоловікам.

1 Було це за царя Опенька, як була земля тоненька – дуже давно. 2 Верста – давня міра віддалі, 1,06 км. 3 Кілометрів три з гаком – трохи

Охтирського шляху5 прослалася6 потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи7 і гарбузці, і горіхи…

Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють8, мати дивляться та тільки покрикують:

– Заїди, заїди повитирайте!

Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку – потім іще, не пам’ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.

Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.

А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.

Дванадцятко9 всього в батька з матір’ю було нас братиків та сестричок.

Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.

Ох і плаксива була Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться, було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.

Мати, гойдаючи її, все було приказувала10:

– Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!

А тепер сестричка Орися – лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили.

II

На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковнопри – ходським “вчилищем”, і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового “письменства” годі було прилучитися11, – дяка на хуторі не було.

А як нашим батькам Kopmi. no12, – до болю! – щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати,- загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося13 з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до “сидєльця” в марнопольці:

– Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла! Учителька в селі була дуже старенька й кволенька,- їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із сидельцем – і складали до своїх комірчин хуторські крашанки.

6 Охтирський шлях – дорога, що веде до Охтирки. 6 Прослатись – тут: порости. 7 Соняхи – те саме, що соняшники. 8 Подубіти – стати твердим, як дуб.

9 Дванадцятко – те саме, що дванадцятеро, дванадцять. 10 Приказувати – приговорювати. 11 Прилучитися – тут: навчитися. 12 Кортіти – хотіти.

13 Чим чикувати – іти.

Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди!

Пішки – це півлиха, найбільше лихо, не переборене для більшості батьків,-чоботи!

– От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?

Парасі чоботи таки справили14. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів15 перетягли на ГІарасю. Хоч і непоказні16, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували17, ще й блистять.

Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть, було, біля каганця та все: “А-а-а”, “Би-би-би”…

І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: “А-а-а”, “Би-би-би”… Аж доки, було, мати:

– Ану, грамотії18, спати!

Наступної зими і мені теж випадало йти до школи19.

– А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! – бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли,- він наймитував20 у панській економії21, був біля панських коней за конюха.

Якось у неділю прийшов з економи додому батько, довго вони з матір’ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі – один день вона, а один день я.

Почав, отже, ходити і я до школи.

Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все – кахи! кахи! Усе кахикала.

А добра, добра була, ласкава та лагідна.

Як закрутить, було, взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить, було, додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простеле, а на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, – як вогкі, накаже насухо повитирати, онучі на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:

– Спіть, дітки!

А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає… А вранці побудить нас і поснідати дасть. І коли вона, старенька, спала, хтозна!

14 Справити – пошити. 15 Шкарбани – старі чоботи. 16 Непоказні – негарні. 17 Вишмарувати – змастити.

18 Грамотій – насмішкувато “грамотний”.

19 Випадало йти до школи – час йти до школи. 20 Наймитувати – працювати наймитом, на чужих людей. 21Панська економія – господарство у пана.

Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну – дуже! І любили, і слухали її, бо мати було завжди наказували:

– Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба! Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, народну вчительку Марію Андріївну, її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні пам’ятають про неї.

Училися ми…

Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося трос братиків і сестричок, і матері самій годі було з такою оравою22 впоратися.

Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:

– Or що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку23 писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько24 вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, що я вам диктуватиму!

Вийміть зошити!

– І в книжечку не дивитися? – залунало з усіх парт.

– Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували?

Пригадуйте, як у книзі слова напечатані25, бо траплятиметься багацько26 таких слів, що ви їх із книг списували… Не спішіть, думайте… Ну, починаю…

Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити (як ми називали – “здаменти”), а на іспитах обов’язково буде диктовка, диктант.

Почала Марія Андріївна диктувати.

Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам’ятаю одну його фразу дуже добре.

Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.

Ось проказала Марія Андріївна: “По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породы”.

Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге… Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.

На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.

Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою “испанской породы” не витримала, зайшлася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла…

22Орава – група.23Диктовка – диктант.24 Пильненько – уважно.25 Напечита ні – надруковані. 26 Багацько – багато.

– Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?

Ми понаїжачувалися27.

– Вас шістнадцять учнів, і п’ятнадцять із вас понаписувало: “…За коляской бежала и лаялася собачка из панской породы”… Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода “испанская”, єсть таке государство – Іспанія, а собаки не лаються, а “лают”, по-нашому “гавкають”.

Зрозумів? – запитала вона мене.

– Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани ідуть, то й собака в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються…

– А воно, бач, і не так! – засміялася Марія Андріївна.- Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись28 треба!

Сідай!

Я сів і ледве не заплакав:

– Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!..

Що? Коли? Чому? Як?

1. У які часи відбувалася історія, описана в гуморесці? 2. Де жив герой гуморески? 3. Якою була його сім’я?

4. Чому хуторяни здебільшого були неписьменними? 5. Чому герой гуморески ходив до школи по черзі з сестрою Парасею?

6. Якою була сільська вчителька Марія Андріївна? 7. За що учні любили свою вчительку? 8. Чому Парася перестала ходити до школи? 9. Як учні готувалися до диктанту?

10. Чому вчителька зайшлася веселим сміхом, згадуючи про диктант?

Вправи і завдання

I. З’ясуйте значення виразів: 1. А після мене знайшовся в капусті братик. 2. А після Івасика лелека приніс сестричку. 3. Усе тобі кисло.

4. А матері самій годі було з такою оравою впоратися. 5. Зашаруділи перами.

II. Перекладіть рідною мовою: 1. На хуторі було з десяток хатів. 2. А як уродить було горіхів! 3. Ох і плаксива була Орися… скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.

4. Наступної зими і мені теж випало йти до школи.

III. Знайдіть слова та вирази, які свідчать про любов автора до своїх рідних і до вчительки.

IV. Вкажіть слова з учнівського диктанту, у яких було допущено кумедні помилки, і які так розвеселили Марію Андріївну.

27 Понаїжачувалися – тут: насторожилися. 28 Підтягтись – виправитися.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір на тему: ПЕРШИЙ ДИКТАНТ – Остап Вишня (1889-1956)




ПЕРШИЙ ДИКТАНТ – Остап Вишня (1889-1956)
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email