|  | 

Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Б.-І. Антонича

У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь. Написані понад півстоліття тому, поезії Б.-І. Антонича й сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі.

Так, у збірці віршів “Зелена Євангелія” чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринами і рослинами рідного краю. Б.-І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. У минулому і в сучасному автор бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи: Овес, метелики і присяги коханців.

Весна закрутить хмільно веретена травня. Лисиці, куни і дівчата вранці Виходять мити очі в буйнолозих плавнях. Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б.-І.

Антонич проголосив суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в життя поганин”. І не зраджував цьому ніколи. Поет творить власну філософію. її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б.-І.

Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу, всього земного, про її пракорені. Вернувся я, де вільхи й риби, Де м’ята, іви, де квітчасті стіни, І знов цілую чорні скиби, Припавши перед сонцем на коліна. Творчість поет ставить на друге місце після матері-землі у вірші “До Гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва: Мов мідь живу, наснажує рослини Електрика зеленої землі, Але і ти – рослино горда, що Співаєш Це, не знаючи пошо, Колись, мов пень, подолана від тлі, Покотишся землі на груди сині. Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б.-І.

Антонич поєднав у поезії “Вишні”: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, Квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з Євангелії, де світанки, Де небо сонцем привалило білі села, Цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко, Як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати…”. Але Кобзареві образи Б.-І.

Антонич трактує своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети.

Це явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки… Вірші Б.-І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини – в її гармонійній єдності з природою.

Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б.-І. Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: “Його вірші Читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням”.


Твір на тему: Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Б.-І. Антонича




Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Б.-І. Антонича
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email