Хвиля йде, вал гуде –
Білий, смілий, срібний, дрібний, нападе
На сухеє баговиння,
На розсипане каміння,
Білим пломенем метнеться,
Стрепенеться,
Скине з себе все, що ясне,
Й гасне…
Хвиля смутна,
Каламутна,
Вже не ясна, вже не біла,
Відпливає посумніла,
Мов до гробу.
Із плачем до себе горне
Баговиння тьмяне, чорне,
Мов жалобу.
І зітхає,
І втихає,
Рине в море величезне
Й чезне…
Чи вона
Йде до дна?
Може, буде там покірно,
Мов рабиня, тихо, вірно,
Колихать малі молюски,
Гаптувать прозорі луски,
На коралі класти карби,
Вартувати морю скарби,
І слугою
Під вагою
Там вона довіку стане
Й не повстане?
Чи полине
Межи сестри, межи милі,
Вільні хвилі,
Розтечеться, розпливеться,
Знову сили набереться,
Потім зрине і гучна,
І бучна,
Переможно валом сплесне
І воскресне?