Коли виповнилося Тарасові дев’ять років, померла його мати… У дванадцять став він круглим сиротою. Як жити?
Де дітися?
Пожаліли люди малого: взяли пасти вівці громадські. Вигнав Тарас ягнят за село. Пасуться вівці, тісно збившись до гурту.
Вмостився пастушок на випаленій сонцем траві. Глянув на небо – сіре, непривітне. Розкрив торбинку, а в ній – азбука.
Неначе світліше стало на душі у Тараса, радісніше. І пригадалося, що це увесь його сирітський спадок, усе, що від батька-матері сиротині залишилося.
Старенький дірявий брилик і торбина відкинуті вбік. Переписує Тарас літери. Проведе риску, довго милується, до іншої приміряється.
Хочеться Тарасові навчитися і писати, і читати. І вірить пастушок, що збудеться його бажання. А серце хлопчикове б’ється – завмирає від захвату.
Це ж про оці хвилини, про своє сирітське життя напише згодом великий Кобзар у вірші “Мені тринадцятий минало”; Саме так назвав свою картину про Шевченкове дитинство видатний український художник Іван Сидорович Їжакевич.