|  | 

Цвіт щастя скорочено – Богдан Лепкий

Дитиною малою він не раз чув, як люди говорили: “щастя”. – Що таке щастя? – питався матері, цікаво вдивляючись своїми оченятами в її заклопотане обличчя. – Щастя, дитинко, то доля, – повторяла мати і не знала, як пояснити малій дитинячій голівці те дивне слово “доля”. – А що таке доля?

– Доля, дитино, то такий цвіт, що його тяжке дістати. – А гарний він, той цвіт? – Чи гарний питаєш? Авжеж, що гарний, навіть дуже гарний. Як дивитися на його, то очі радуються, а на серці робиться весело й мило.

– Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним. Я піду за ним і принесу його для вас і для себе.

– Тепер тобі годі, дитино, – казала мати, цілуючи сина в русяву головку, – ти ще такий слабонький, а то гень за водою. Тепер тобі і без нього добре, а як виростеш і сил наберешся, тоді й підеш. – Ні, я не хочу, аж виросту. Я хочу тепер.

Скажіть мені, де він? І “скажіть”, і “скажіть” лепетала дитина, а мати, щоб утихомирити її, підійшла до вікна і показала на став. (їх хата стояла на горбочку, а перед хатою у долині був став). – Ось там, за ставом, чи бачиш? – Бачу, мамочко, бачу! їх там ціла левада. А які гарні, які дуже гарні!

Чи це далеко? – О, далеко, дуже далеко, дитино, – гень за водою! – Аж за водою… І задумався хлопчина. Пильно-пильно вдивлявся він великими, синіми очима в далеку далечінь, аж там, де виднокруг зливався з голубими хвилями води.

Був вечір. На овиді блиснула вузенька, ясна смута, а за хвилину виплив місяць, немов човен круглий і срібний. Він звільна підпливав на небо і здавалося, що сунеться не по вечірньому, тихому блакиті, лиш по дрімливій воді.

– Мамо! – радісно закричав хлопчина, зриваючися нагло з довгої задуми. – Знаєш, мамо, що? – Що, дитино? – Я вже знаю, лиш тобі не скажу. – Та чому не скажеш?

– Бо не скажу. Ти гнівалася би на мене. – Ой ти, ти мій пустію, а чи ти знаєш, що мамі всьо треба казати? – Знаю, але цього не скажу, цього одного, – відповів хлопець і сховав свою кучеряву головку на материних грудях.

Незабаром лежав у своїм маленькім ліжку. Мати провела йому молитву, казала попросити Бога, щоб татові, сестричкам і братчикам дав здоровлячка, накрила його, перехрестила і сказала: “Спи!”. І справді. Він замкнув свої оченята і вдавав, що спить.

Навіть хропів. Але не спав. Бо як лиш мати на пальцях відійшла від його ліжка і зачинила за собою двері, підніс повіки.

Хлопець не спав до світанку – думав про райську квітку щастя. Хлопчина тихо встав і підійшов до вікна. Вікно відчинив легенько.

Від вікна до землі не було високо. Переліз і здригнувся цілий. Зимна роса облила його теплі ноги і поранній холод перейняв його. Він біг. Ставало тепліше.

Дрібні ніжки занесли його на греблю. Став. Тепер він зовсім виразно чує, як вода просить його, щоби кинувся в її зимні обійми. – Ходи, – каже, – я занесу тебе на другий бік, там, де цвіте розкішна квітка щастя. Така пахуча, така промениста, якої ти не бачив ще ніколи.

Ходи! Не бійся! І він простягає руку і кидається у воду. На виднокрузі світає.

На золотім рубці виринає якась велика і ясна точка. Від неї вода горить у ставі, палає. Хвиля за хвилею стає ясна, промінна, мов луска на великанській потворі рибі. Хлопчина йде по тій лусці, по хвилі, йде все дальше і дальше.

Тіло у нього дрижить, серце тріпонеться, уста палають. Витягнув руки наперед себе, очима вдивився там, де сонце аж горить, – і йде. Аж тут на зустріч йому пливе велика біла птиця. Пливе повільно, мов човен на морі, крила пускає як вітрила, ногами по воді кермує – то лебідь.

Один, далі другий, великий, білий, з гнучкою лебединою шиєю. – Возьми мене, лебедю білий, і перевези за воду! Я тобі не заважу, глянь, який я маленький! Так каже хлопець; а лебідь немов слухає його, підпливає до нього ближче і стає. І Іриглядається йому, киває головою, тручає крилом свою подругу-лебідку, щось до неї говорить, а відтак навертає на місці і підпливає.

– Зажди! – просить хлопчина. – Не тікай від мене, возьми мене з собою, перевези! Але лебідь не слухає його. Все скорше і скорше, і скорше лине по блискучих хвилях. – Зажди! – просить хлопець крізь сльози і кидається за ним у погоню. Дрібонькі хвилі горять; легенький вітер перебігає по них, від ліса несе пахощами живиці.

Тихо, хоч мак сій. Лише від берега чути хлюпіт хвилі. Вона раз у раз б’є, відбивається й дальше несе і заносить малого хлопчину. Вже він по груди пірнув у глибоку иоду, вже лиш головку видно, лиш руки, лиш волосся сплило…

Біля постелі недужої дитини сидить лікар. Слухає, надслухує, удари серця вухом ловить і брови хмарить. Бідна мати дивиться в нього, мов у лице пророка.

Що буде? – Що буде? – думає лікар. Те, що бог дасть. Коли сильна природа, так при божій помочі преможе.

А як ні, то піде за щастям, за вічним щастям. А хвора дитина блудними очима вдивляєтся в стелю, піднімається на недужих крижах, витягає руки і шепче спаленими устами: – Я хочу квітки-щастя… Пустіть мене, хай іду за нею… З тої пори багато літ минуло.

Маленького кучерявого хлопця ніхто не пізнав би нині. Виріс і відмінився. Змужнів і пізнав життя. Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі цвіти на світі і знає, що там, далеко, за водою, не росте жадна квітка щастя. Він це знає.

А все ж таки, все ж таки кидається у воду і йде за нею, за тою квіткою щастя. Та чи дістане її? Хто знає?




Цвіт щастя скорочено – Богдан Лепкий