|  | 

“Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!” (Іван Карпенко-Карий) – Іван Карпенко-Карий

Підручник Українська література 10 клас

Іван Карпенко-Карий

(1845-1907)

Драматична творчість Карпенка-Карого – це найвище досягнення нашого класичного театру, театру корифеїв, що стало школою для українських драматургів нового часу.

(Ростислав Пилипчук)

Серед драматургів, які постачали театр корифеїв сценічною продукцією, найбільш талановитим виявився Іван Карпенко-Карий. В історію національного театру й українського красного письменства він увійшов як талановитий актор, батько української комедії та української трагедії, митець, велич творчого доробку якого досі викликає щире подивування. Як актор Іван Карпенко-Карий віртуозно зіграв ролі Назара Стодолі з однойменної драми Тараса Шевченка, Герасима Калитки (“Сто тисяч”), Терентія Гавриловича Пузиря (“Хазяїн”), Мартина Борулі й Омелька (“Мартин Боруля”), Потоцького і Яна Шмигельського (“Сава Чалий”) з власних творів.

Написавши вісімнадцять п’єс, Карпенко-Карий став найяскравішою зіркою в сузір’ї кращих українських драматургів.

“Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!” (Іван Карпенко-Карий)

Майбутній видатний драматург і один із засновників театру корифеїв Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці (нині – Веселівці), недалеко від Єлисаветграда (сучасного Кіровограда). Рід Тобілевичів у минулому був багатий, належав до польської шляхти, але зубожів. На час народження Івана його батько, Карпо Адамович, працював управителем поміщицького будинку. Свою дружину – Євдокію Зиновіївну Садовську – перед шлюбом Карпо Адамович викупив з кріпацтва у пана Золотницького. Мати вважала за краще не згадувати про дівочі літа, проведені в неволі.

Вона була людиною душевною, доброю, чулою до несправедливості й чужого горя, тож не раз захищала кріпаків від панського гніву. Євдокія Садовська була щедро обдарованою від природи, прекрасно співала і, неграмотна, знала напам’ять драму Івана Котляревського “Наталка Полтавка”. Серед шести дітей Тобілевичів Іван був найстарший. Згодом четверо з них стали активними діячами театру корифеїв. Іван на честь батька прибрав собі псевдонім Карпенко-Карий, Микола в пам’ять материного роду підписувався прізвищем Садовський, Панас утворив свій псевдонім від назви місцевої річки Сакса – гані. Єдина дочка Марія, на сцені Садовська-Барілотті, стала однією з найкращих артисток свого часу.

Малого Івана після науки у дяка, а вслід за ним і молодших братів Михайла і Петра, віддали в Бобринецьке повітове училище. Жили малі Тобілевичі у купленій батьком старенькій хаті, де порядкувала їхня бабуся Настя. У 1859 році Іван Тобілевич закінчив училище на “відмінно” і став писарчуком в канцелярії містечка Мала Виска, а згодом влаштувався на таку ж посаду в Бобринці.

Завдяки сумлінності й дисциплінованості в 1864 році юнака підвищили по службі, і він зайняв посаду канцелярського служителя в Бобринецькому повітовому суді, а пізніше – посаду столоначальника у кримінальній частині. Саме у цей час Іван Карпович по-справжньому захопився театром. Коли в 1865 році повітовим містом визнали Єлисаветград, Карпо Тобілевич переїхав сюди жити разом зі старшим сином.

У вільний від роботи час Іван грав у аматорському драматичному гуртку. У Шевченковій п’єсі “Назар Стодоля” він виконував роль Гната, а Надія Тарковська – роль Галі. Молоді люди закохалися і домоглися, щоб батько нареченої, поміщик, дав згоду на її одруження з нареченим із нижчого соціального стану.

На згадку про свій акторський дебют Іван пізніше до першої частини псевдоніму Карпенко додав другу – прізвище Гната Карого, вірного побратима головного героя з драми “Назар Стодоля”.

На жаль, щастя молодої сім’ї виявилося недовгим: помер син-первісток, а четверо наступних дітей, які з’являлися на світ мало не щороку (Галя, Назар, Юрко, Орися), – непоправно підірвали здоров’я Надії Карлівни. У 1879 році Іван Карпович втратив матір, наступного року – дружину, потім дочку Галю і справжню берегиню сімейного затишку – бабу Настю. Проте особисті нещастя не вбили в Карпенкові-Карому доброти й щирості. Він став найактивнішим членом новоствореного Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке на власні кошти утримувало школу для бідних. Митець займався самоосвітою, читав французьких енциклопедистів-просвітителів, захоплювався творами Котляревського, Шевченка, цікавився драматургією інших народів, а пізніше й особисто познайомився з російським класиком Левом Толстим. Іван Карпович увійшов до таємного гуртка, члени якого спочатку тільки поширювали книги в народних масах, а потім взялися за пропаганду ідей революціонерів-народників.

Однак організацію було викрито, почалося слідство. Згідно з особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ у жовтні 1883 року за політичну неблагонадійність Івана Тобілевича звільнили з посади секретаря поліції. Іван Франко про цей випадок з життя Карпенка-Карого писав: “Він був поліційним комісаром, та ось у його домі викрито тайну революційну друкарню, його вигнано з місця… Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого”.

З 1884 року через заборону жити в Україні митець оселився в Новочеркаську. Тут Іван Карпович опанував професію палітурника, вечорами шліфував і удосконалював створені в 1883 – 1886 роках драми, надруковані значно пізніше, деякі навіть після смерті драматурга: “Наймичка” (1887), “Мартин Боруля” (1891), “Безталанна” (1910), “Бондарівна” (1910). Театральне товариство морально підтримувало Карпенка-Карого тим, що домоглося дозволу на постановку цих драм на сцені.

Отримавши дозвіл жити в Україні, Іван Карпович зі своєю другою дружиною, Софією Дітковською, повернувся на хутір Надія, названий так на честь першої дружини, зустрівся зі старим батьком, що ледве давав ради хуторові, і дітьми, які в час відсутності Івана Карповича бідували, були віддані в розпорядження чужої людини і вчилися хлопці абияк, тож дід постійно погрожував “чортенятам” страшною карою, коли повернеться батько. Софія Віталіївна згадувала, що в день приїзду заляканих дідусем Назара і Юрка ледве вдалося розшукати. Але згодом, переконавшись, що ніяке покарання їм не загрожує, вони розповідали “про своє життя в Єлисавет – граді, про всі ті штуки, які вони там вигадували й утинали. З тяжким болем у серці слухав батько ту дитячу сповідь і сумно усміхався.

А діти, дивлячись, що їх за те не б’ють, ані лають, один поперед другого розповідали про всі подробиці тих тяжких провин. Вони розуміли, що в особі батька знайшли не грізного суддю, яким їх налякали, а щирого приятеля”.

Карпо Адамович сподівався, що після заслання син стане господарем-хліборобом. Півтора року Іван Карпович працював на землі, рятуючи свій хутір від конфіскації за борги. Пізніше в листі до своєї доньки Ярини Іван Карпенко-Карий писав: “Одним з найкращих лікарств є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, а розумна праця, у котрої є мета забезпечить особисту свободу і незалежність.

Нема на світі кращого, як незалежність. Це високе становище робить чоловіка сильним на всяку життєву боротьбу, і ніякі кайдани не обважнюють його свободи на життєвім шляху”.

Працелюбству, цілеспрямованості й силі духу Івана Карповича справді могли позаздрити і вороги, й друзі. Він не цурався ніякої фізичної роботи, при цьому не забуваючи про творчість. На хуторі Надія народилися кращі його твори: “Сто тисяч” і “Хазяїн”, “Паливода ХVІІІ століття” і “Сава Чалий”, “Суєта” і “Житейське море”. Івана Карпенка-Карого справедливо вважають батьком української комедії, адже саме він в українській драматургії започаткував цей жанр комедіями “Сто тисяч” та “Хазяїн”.

Не було до Івана Карпенка-Карого в нашому красному письменстві й трагедії як провідного жанру драматургії. П’єса “Сава Чалий” заповнила цей вакуум. Більше того, у творі порушувалася проблема зради народові його яскравого представника, що як соціальне і політичне явище залишається актуальним і в наші дні.

Як тільки в грудні 1888 року з Карпенка-Карого зняли гласний нагляд поліції та заборону жити в Києві, Харкові, Москві та Петербурзі, він вирішив негайно повернутися на сцену. Спочатку влився у трупу свого брата – Миколи Садовського, але вона розпалася, і Карпенко-Карий перейшов до тієї, яку очолював інший брат – Павло Саксаганський і де грала сестра Марія зі своїм чоловіком. Проте на трупу посипалися суцільні нещастя: прямо на сцені, востаннє зігравши Софію з братової драми “Безталанна”, померла Марія Садовська, а в Катеринославі страшна пожежа знищила все майно мандрівного театру. До того ж, гастролі взагалі були можливі лише в певний період.

В інші пори року Карпенко-Карий неодмінно повертався на хутір, виснажував себе працею на землі, щоб не втратити її через борги, а ночами писав п’єси.

Як письменник Іван Карпенко-Карий дебютував у 1883 році, коли в першому номері журналу “Рада” було надруковано його повість “Новобранець”. Проте надалі митець спеціалізувався в драматургії. Умовно всі його п’єси можна поділити на такі групи: 1) соціально-побутові драми про скалічену долю вихідців із простого люду; 2) драми з життя інтелігенції, зокрема – акторів; 3) комедії, головним сатиричним персонажем яких був учорашній неграмотний селянин, який за короткий час зумів скупити чимало землі й стати багачем; 4) трагедії з історичним контекстом.

Якщо соціально – побутові драми Іван Карпенко-Карий творив у дусі своїх попередників, то в усіх інших творах був новатором. Його п’єси “Сто тисяч” (1891) і “Хазяїн” (1902) досі вважають високохудожніми взірцями комедійного жанру. Між цими двома творами багато спільного.

Недарма дослідник Ростислав Пилипчук стверджує: “Пузир – це вчорашній Калитка, бо він уже встиг здійснити те, про що мріяв Калитка: володіє неозорими степами, його господарство складається з кількох економій, на нього працює великий штат різних управителів, які по можливості прагнуть “урвати” й для себе ласий шматок… Пузир уособлює ту частину суспільства, яка в погоні за наживою не гребує жодними засобами. П’єси “Сто тисяч” і “Хазяїн” – найкращі сатиричні комедії в українській дожовтневій драматургії, що ввійшли до нашої літературної класики і становлять золотий фонд класичного репертуару в українському театрі”.

У драмах із життя театру, в яких розроблено тему молодої української інтелігенції “Суєта” (1905), “Житейське море” (1905), Карпенко-Карий порушив проблеми моралі, філософські питання сенсу життя, вагомості непересічного таланту. Пробував себе митець і в історичному жанрі – “Сава Чалий” (1899), “Паливода ХVІІІ століття” (1910). Формально першу в Україні історичну трагедію “Сава Чалий” написав Микола Костомаров, однак за рівнем художності його твір суттєво поступається однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого.

Фанатичне захоплення Івана, Миколи й Панаса Тобілевичів театром категорично не поділяв їхній батько, який мріяв бачити синів офіцерами чи священиками. Проте троє талановитих братів прекрасно усвідомлювали, яку місію мають виконати: збудувати підмурівок професійного українського театру. Слава театру корифеїв росла з кожним днем.

Драми Івана Карпенка-Карого ставали національним здобутком. Ростислав Пилипчук про враження публіки від вистави “Наймичка” писав: На виставах цієї “мелодрами” плакав не тільки простий, демократичний глядач, якому була близькою понівечена доля безталанної наймички, а й сановний – обох столиць, який не міг протовпитись на виставу, йдучи “на Заньковецьку” під час славнозвісних гастролей трупи М. Кропивницького в Петербурзі і в Москві у 1886 – 1888 роках”.

Разом з братами і сестрою Карпенко-Карий брав участь у І Всеросійському з’їзді театральних діячів, саме він написав гостру за змістом доповідь, яку виголосив Панас Сакса – ганський. Його промова стала звинувачувальним актом тогочасній імперській цензурі.

У 1905 році лікарі виявили у драматурга невиліковну хворобу печінки. На жаль, не допомогли найкращі спеціалісти ні в Ялті, ні в Берліні, де Іван Карпович помер 15 вересня 1907 року. Дружина привезла його тіло в Україну і поховала, згідно із заповітом, поряд з могилою батька в селищі Карлюжине, неподалік від хутора Надія. Іван Франко на смерть Івана Карпенка-Карого відізвався так: “І знов наше письменство понесло велику страту…

Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив його на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література”.

Пам’ять про геніального корифея увіковічено у багатьох місцях України, на батьківщині споруджено пам’ятник і відкрито літературно-мистецький заповідник “Хутір Надія”, а Київський національний інститут театрального мистецтва з гордістю носить ім’я Івана Карпенка-Карого.




Твір на тему: “Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!” (Іван Карпенко-Карий) – Іван Карпенко-Карий




“Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!” (Іван Карпенко-Карий) – Іван Карпенко-Карий
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email