|  | 

Види комічного – ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

Види комічного

ГУМОР (від англ. humour – причуда, норов; лат. humor – волога) – різновид комічного, зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. На відміну від – сатири, яка відзначається заперечним пафосом, гумор не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторони. Гумор властивий багатьом жанрам українського фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні тощо).

Майстри гумору – І. Котляревський, М. Гоголь, Л. Глібов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник, П. Глазовий та ін.

ІРОНІЯ (від гр. еігопеіа – глузування, удаваність) – один із різновидів комічного, прихована насмішка або стилістичний прийом, коли особа чи явище удавано схвалюються чи осуджуються з метою досягти протилежного ефекту. Ознака іронії -, подвійний смисл, причому істинним є не прямо висловлений, а протилежний.

Це правду ви кажете, пане! Усі босоногі й голодні – П’яниці, ледащо, злодії І люди ні на що не годні…

(А. Бобенко)

САТИРА (від лат. satura – суміш) – 1) Вид ліричної поезії в античній літературі та літературі класицизму, вірш, що висміює певні негативні явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій формі викриваються негативні суспільні явища. Сатира засуджує старе, історично приречене, показує його внутрішню нікчемність і виражає нові потреби суспільного розвитку.

Тому вона завжди була могутньою зброєю політичної боротьби. Визначні письменники-сатирики різних часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Вольтер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь, В. Маяковський та ін.

В українській літературі – Т. Шевченко, І. Котляревський, І. Франко, Остап Вишня, С. Олійник та ін.

ІНВЕКТИВА (від. лат. invehi – кидатися, нападати) – вид сатири, поширений в літературі та ораторському мистецтві в епоху античності, різке викривальне висміювання певної особи чи групи осіб. Видатними майстрами інвективи в античні часи були Архілох, Катулл, Марціал та ін. Як оригінальний жанр інвектива увійшла до новітньої літератури.

Значне місце посідає у творчості Т. Шевченка, І. Франка та інших українських письменників.

САРКАЗМ (від гр. sarkasmos – терзання) – зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненависті і презирства до зображуваних явищ чи осіб. Яскравий приклад сарказму – поема Т. Шевченка “Кавказ”, у якій затавровано можновладців.

По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті!

ГРОТЕСК (від фр. grotesque – смішний, незвичайний; іт. grotta – грот, печера) – тип художньої образності, в основі якого лежить крайня міра умовності у відтворенні життя, коли зображувана дійсність постає неймовірною, аномальною, дивною. Для гротеску характерне навмисне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, поєднання реального і фантастичного, трагічного і комічного, нормального і абсурдного. Як засіб художнього узагальнення гротеск розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, широко застосовується в сатиричних творах.

Термін походить від химерних малюнків, знайдених Рафаелем (XVI ст.) у підземних римських гротах. Зразки гротеску в літературі – “Гаргантюа і Пантагрюель” Ф. Рабле, “Ніс” М. Гоголя, “Історія одного міста” М. Салтикова-Щедріна, поема “Сон” Т. Шевченка, “Доктор Бессервіссер” І. Франка та ін.

БУРЛЕСК (від іт. burla – жарт) – гумористична переробка певного твору, що характеризується невідповідністю змісту формі: “високий”, героїко-патріотичний зміст передається зниженим, іноді вульгаризованим стилем, і навпаки – буденний, “низький” – високим, піднесено-героїчним. Яскравий зразок – поема І. Котляревського “Енеїда”, яка була переробкою однойменної епічної поеми римського поета Вергілія. Зберігається основний сюжет оригіналу, але в образах богів, греків та троянців відтворено типові українські характери. Подібні твори відомі з античних часів. Елементи бурлеску присутні в українських обрядових іграх та піснях.

Значного поширення набув бурлеск у XVII-XVIII ст. у творах семінаристів та мандрівних дяків, у шкільній драмі та вертепі. У них домінує церковна тематика, часто* гумор поєднується із сатирою. Від тих часів дійшло чимало анонімних і авторських творів.

Засоби бурлеску використовували у своїй творчості Т. Шевченко (поема “Сон”), С Руданський, П. Куліш, Л. Глібов та ін.

БУФОНАДА (від іт. buffonáta – блазенство, комічна витівка) – вид гумору в театральних виставах, що грунтується на гротескових прийомах грубого комізму. Веде початок від народного театру (італійська комедія масок, російський театр скоморохів, українські інтермедії та ін.). Елементи буфонади зустрічаються в п’єсах В. Шекспіра, П. Кальдерона, Ж. Б. Мольєра, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького.

Як самостійний жанр існує в циркових виставах, інколи використовується драматургами (“Фараони” О. Коломійця).




Види комічного – ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
Обратная связь: Email