Своєрідність художньої антитези у збірці Євгена Маланюка “Стилет і стилос”

Свого часу Марина Цветаева поділила поетів на визначних, великих і високих. Останні в її класифікації посідали особливе місце. Вони існували в четвертому вимірі, де дійсність не має фальші, а в житті і творчості важить одне – воля, характер, найглибша природа людського “я”.

В українській літературі таким високим поетом був Євген Маланюк. Його особистість важко убгати в стисло окреслені рамки, бо він творив власний космос, жив відразу в кількох добах і розвивався в кількох напрямах. Уважно вчитуючись у його твори, розумієш, що за залізними рядками ховається глибокий лірик, що ця поезія виростає з землі й губиться в небі.

Нова доба, “жорстока, як вовчиця”, змушувала поета бути “гладіатором нещадних рим”, виховувала дисципліну духу, випробовувала його міць. Збірка “Стилет і стилос” була видана у 1925 році. Молодий поет повен пошуків свого шляху у літературі. Що стане визначальним у його творчості – краса чи служіння суспільним інтересам? Назва цієї збірки символічна: стилос – це паличка для писання на вощаній дощечці, стилет – невеликий кинджал із тонким тригранним лезом.

Та в назві збірки ці сімволи не протиставляються один одному, а стоять поряд, бо для поета вони поки що рівновеликі: От: розуму уважний стилос І серця вогняний стилет. Ліричний струмінь у поезії Євгена Маланюка ледь відчутний, але в цій першій збірці тема кохання представлена достатньо широко. Поруч стоять дна Вірші: “І час настав…” та “Як перший пелюсток”. Один із них – зразок освідчення, інший – відгук закоханого серця на дівочий лист: Який же ангел зореокий З нічних небес на нас вказав, І Бог забув про синій спокій, І в вічність нас заколихав! За рядками цих поезій прихована цікава сторінка особистого життя Євгена Маланюка.

Він був палко закоханий у поетесу Наталю Лівицьку-Холодну. Сила і щирість почуттів поета до Наталі поєднуються з його благородством, побожним ставленням до жінки. У збірці “Стилет і стилос” уміщено цикл “Вічна”, що складається з трьох поезій, кожна з яких присвячена різним жінкам. Поет підкреслює їхню неповторність, захоплюється жіночими принадами: Коливаєтсья стан.

Заворожує в казку півона. Моя пристрасть джигітом рвонулась слідами газелі! … О, сі рухи пекучі – п’янкіш від вогню і вина…

Хочеш душу в калим? – ти її вже навік отруїла. Але Євген Маланюк не може говорити тільки про кохання. Для нього особистим є все, що відбувається навкруги.

Він схожий на дволикого Януса і свідомий цього “романтичного яиусового роздвоєння”. Поет вбачає своє покликання в тому, щоб самовіддано служити “смолоскипом Тобі Одній” – Україні й тільки їй, стати задля цього, якщо буде потреба, “кривавих шляхів апостолом”. Він рішуче відкидає “жар ліричних малярні”, поезію, яка мляво “дзюркоче про добро і зло”, відчуває себе не “трубадуром, а вічним яничаром”. Степова Еллада – Україна – стала для поета далекою, між ними “иростіргураганом”, але його серце болить, а душа рветься на батьківщину.

Поет мріє “хоч дихнуть, хоч узріть тебе де б…” Але Україна для нього – це: … фата-моргана На пісках емігрантських Сахар – Ти, красо землі несказанна, Нам немудрим – даремний дар! У складний час, під знаком “кривавого лихоліття” народжувався поет, який став трибуном і навіть у далекій еміграції був поводирем свого народу.