Диктант узято з навчального посібника “Українська пунктуація” О. П. Глазової
Без курганів-могил важко уявити наші українські степи, їхні образи не раз зустрічаємо в народних піснях думах, в поезії Тараса Шевченка.
Ось вона, знаменита могила Солоха! Машини, залишеної край шляху, вже не видно, дерева смуги, віддаляючись, наче входять у землю, тепер тільки вершечки маслин срібляться над хлібним морем, проте курган все ще від нас далеко; під палаючим сонце бредемо один за одним навпростець, не зводячи очей з цього дива, чий силует знайомий всім архітекторам світу.
Наближаючись, могила виростає, ми приголомшені її розмірами: вона величезна! і є в ній загадковість, є таємничість в її мовчанні. Про що протягом тисячоліть вона “з вітром говорила” серед цих степів? Схили круті, всуціль зарослі цупкою степовою травою.
Ковзаючись по ній, піднімаємось на вершину. Перед нами – наче кратер вулкана: навколо – сліди розкопок. Однак все вже затяглося, здичавіло, поросло бур’яном, васильками.
Пора, однак, нам збиратись. Ще раз окиньмо поглядом ці прекрасні далі, золоті хліба, що тануть у мареві, рясні сади, погляньмо на сліпучі плеса дніпрові.
Прощаємось з могилою; степовий шлях стелиться перед нами, а задумливий силует Солохи не зникає ще довго з поля зору.
(180 сл.) (За О. Гончаром.)